Франкознавство Івана Білинкевича за його рукописною спадщиною.

Коли наближаємося подумки до порога, з якого хочемо осягнути цей життєпис, а чи іншої історичної постаті, то одразу ж приходить думка: а яка ж генеалогія, який же це родовід, де його прапочатки.

Маємо розуміти, що ви­вчення історії поколінь то надто важлива як джерело-фактологічна база для об'єк­тивного з'ясування та по­яснення минулих часів або й епох, так і складова того, аби вірно збагнути й потрактувати ментальні особливості, осново­положні чинники життє­діяльності не одної верстви в українському родоводі. Генеа­логію варто розуміти і як історичну дисципліну, що досліджує й упорядковано укладає в хронологічній послідовності найрізноманітніші матеріали про зародження, походження родинних зв'язків. Знання генеології, скажімо, одного родоводу часто-густо привносить немало нового у пізнання історичного минулого інших родів, їх взаємозв'язків.

Рід Білинкевичів (Бєліковичів) належить до одного з найстаріших українських родів. Прапочатки його сягають десь аж у XIV ст., на землі Новогрудського воєводства над Німаном, що входили до Литовського князівства (тепер це територія республіки Бєларусь). У фрагменті спогаду І. Білинкевича «Історія поколінь Білинкевичів (Бєліковичів) з 1528 року і досі» (зошит у клітинку, формату традиційних канцелярських книг на 46 с. У вступі є підзаголовки: «Лінія Новогрудська», «Волинська лініях, «Лінія Ошнанська», «Смоленська лінія», «Київська лінія», «Гродненська лінія», «Браплавська лінія», «Полоцька лінія», «Брест-Литовська лінія», «Оршівська лінія», «Коліно Тисменичанське», «Потемки ІУІ покоління Білинкевичів, починаючи з XVI ст. від Семеона-Степана Білинкевича», «Продовження родоводу Тисменичанських Білинкевичів, починаючи від Макса, п'ятого покоління». Описового, текстово-розповідного матеріалу практично немає, а весь фактаж рознесено в умовних розділах по «гніздах») читаємо: «Іван

Семенович Білинкевич подає в листі до мого батька ви 24.11.1938 р., що «щодо нашої генеалогії, то я виводжу й від 1424 р., коли то Хводько Бєлікович, властитель Барова над Німаном коло Новогрудки записав на монастир Пречистої Діви Марії у Лавришеві 6 кіп жита щороку. Це записано у рукописному Євангелію, що зберігається у Кракові, і яке описав д-р І. Свєнціцький...» (окремий листок із зошита лінійованого, формату канцелярської книги. – С. 5).

Поглиблює не інформаційне посилання й інше друковане джерело: так, 1. Свєнціцький у статті «Лаврошовское евангелие начала XIV века» пише, що «у бібліотеках князів Чорторийських у Кракові під № 2097 зберігається рукописне «апракосне» євангеліє руської редакції (тобто, українською народною мовою. В. К.) на 183 листах пергаменту...» (Известия Отделения русского язнка й словесности Императорской Акаде-м.ии наук. — С.-Петербург, 1913. Т. 18. С. 206—228). Далі автор стверджує, що в євангелію є дев'ять записів з 1484 р. й аж до XVI ст. усі вони ** на користь монастиря. Решта допоміжних, а може, й випадкових записів дають підставу здогадуватись, що євангеліє могло використовуватися при потребі як спеціальний юридичний документ.

Сам же Іван Білинкевич у своїй «Історії поколінь...» розкриває довгу творчо-пошукову дорогу до збирання і укладання матеріалів до генеалогії родоводу. А почав цю нелегку роботу його батько Омелян Михайлович, у минулому управитель народної школи у с. Стрільче на Городенківщині. Розпочав далекого 1923 р. і провадив її до смерті. Звичайно, самому з такою працею не впоратися, а тому послугувався інформаційними матеріалами родини, близьких та знайомих. Як свідчать записи Івана Омеляновича Білинкевича, його батько скористався задокументованими фактами Івана Семеновича Білинкевича, стриєчного брата, пароха у с. Грабовичі нинішнього Нестерівського району на Львівщині (у зошиті — з «Київської лінії»), який надсилав основні повідомлення у листах. Поповнювали папки інформаційними джерелами Олена Йосипівна Білинкевич, парох з Рукомиша поблизу Бучача на Тернопільщині. Йосафат Сильвестрович Білинкевич, що уклав родинний «Пам'ятник» (у зо­шиті з «Гродненської лінії»), що його згодом продовжувала дочка Діонізія Білинкевич (у зошиті — з Брацлавської лінії»), інші.

І. О. Білинкевич, пішовши за церковними шематизмами, зробив деякі уточнення, вніс виправлення у напрацювання батька, що довів родовідну до сьомого покоління, і пішов значно далі, довівши літопис до десятого покоління...Білинкевич Іван Омелянович народився 28 грудня 1905р. у с. Стріль­че нинішнього Городенківського району в учительській сім'ї (див. про це документальні свідчення, першопублікації: Testimoniut ortus et baptismi (свідоцтво уродки і хрещення), видане 23 квітня 1918 р. в с. Стрільче, «Анкету, написану власноручно І. О. Білинкевичем (без дати); Васильчук Микола. Він зробив те, чого не зробив весь інститут // Вісник Коломиї. – 1996.– Ч. 99 (27 груд); його ж : Дорогою з непам'яті у вічність // Васильчук Микола. П'ять імен: Діячі української культури на Коломийщині.— Коломия: Плин, 1995. – С23 –30; Полєк Володимир. Ратай на полі української культури // Но­вий час. – 1996. — 7 груд.; Різун Т. Життя, присвячене Франкові //Дзвін. -1998. -№ 10. - С. 130-131.

Початкову освіту здобув у високоосвітній сім'ї, адже і мати Олександра із широкознаного в Галичині роду Радзикевичів теж була вчителькою. Як пише джлідник, спираючись на живі спогади самого Івана Омеляновича, саме від татька і бере початок та залюбленість у книжку , що згодом переросла у серйозне наукове заняття, потребу життя. «... Тато вечорами підбирав за каталогом книжки, які треба було придбати для школи. Хлопчик всідався біля тата дуже дивувався, коли він олівцем помічав лише окремі в списку, пропускаючи повз увагу всі інші».