Історія написання й видання та художня цінність історичного роману у віршах Маруся Чурай

Що був же він ріднесенький мій тато,

а от тепер він - орлик, він Чурай.

Тепер він з нами в радості і в сумі.

Збагнуло серце вражене моє:

пішов у смерть - і повернувся в думі,

і вже тепер ніхто його не вб'є.

І десь в ті дні, несміло, випадково,

хоч я вже й пісню склала не одну,

печаль моя торкнула вперше слово,

як тон кобзар торкав свого струну.

З приходом слова в Чураївни завершується період творчого учнівства й настає розквіт дивовижного таланту. Те, що після смерті Бобренка Маруся ство­рила тільки дві пісні, теж закономірно: перша ("Ой не ходи, Грицю") - зі страж­дань особистих, друга ("У Полтаві на риночку") - зі страждань народних. Більше пісень не творилося - настала затяжна пауза, спровокована депресією, почалася трагедія митця, яку інтуїтивно відчував мандрівний дяк, прагнучи переконати Чураївну в необхідності творити і замінити цим писану історію:

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.

Ми, пишем плугом, шаблею, мечем,

піснями і невільницьким плачем.

Образ мандрівного дяка надзвичайно місткий І символічний: через призму його пам'яті - пам'яті окремої людини й реальних подій визвольної боротьби -пам'яті історичної-Маруся осягає величезну трагедію України і зло національ­ного безпам'ятства (уривок з розділу "Проща" від слів: "Усі віки ми чуєм брязкіт зброї" до "Непізнане, пішло у небуття").

Чому замовкла Маруся, сказати важко. Ні хвороба, ні смерть коханого, ні повна самотність, ні трагедія України - кожна з бід зокрема причиною не були, хіба що всі разом узяті.

Ставлення Марусі до власної пісні "Ой не ходи, Грицю" наприкінці Роману - болісне й розпачливе, адже ця пісня-спогад про найстрашніше в житті, про при­четність до вбивства травмує дівчину, приносить їй пекельні страждання:

А я стояла... Що ж мені, кричати?..

Які мені сказати їм слова?..

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!

Цю не співайте, я ж іще жива.