Історія написання й видання та художня цінність історичного роману у віршах Маруся Чурай

А ви тепер шукаєте їй кару...

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

Хоч трохи, люди, треба берегти !..

Ще тільки вирок — і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться — Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

Іван знаходить вихід із становища: він летить на змиленому коні до Хмельницького, встигає повернутися до Полтави з грамотою про помилуванням Чураївні. Варто уважно розглянути епізод з розділу "Страта", де Іскра руйнує шибеницю. Люди, які не розуміють поведінки помилуваної Марусі, її розчарування в тому, що "вмерти не дали", звертаються до Іскри як до єдиної людини, з рук якої вона може прийняти життя.

Освідчення Іскри згасаючій Марусі в любові - це відчайдушна спроба підтримати кохану, вирвати її з душевної кризи, продовжити рід славної співачки. Відмова Чураївни закономірна, але причиною тут не у байдужості дівчини до Іскри, а хвороба, зітліла душа і понівечений талант героїні. Щодо почуттів між Іваном та Чураївною, то можна обстоювати різні версії й сперечатися до безконечності, але не слід, гадаю, робити одного - наголошувати, що Маруся зробила помилку, недооцінивши Іскру в юності бо саме він був їй гідною парою, що вона жорстоко відштовхнула Його пізніше, а могла б полюбити. Питання любові, мабуть, найскладніше з усіх питань на землі. Кого любити І як любити - серцю не накажеш. Любов Марусі до Гриця та його зрада виснажили героїню до тла, а що дівчина за характером належала до однолюбів, то й почуття її було спопеляючим. Утім, уважне прочитання останнього розділу дає змогу відчути притлумлене і вдячне почуття втаєної любові Чураївни до Іскри:Дивився, як востаннє.

Торкнув мене прощальними вустами.

Не знала я, що сум такий огорне.

Вмирати буду, - пом'яну добром.

Кирея з вильотами чорна

в останній раз майнула за бугром.

І я, котрій давно вже все байдуже,

уже нічим я сльози не впиню.

Прощай, Іване, найвірніший друже,

шляхетна іскро вічного вогню!

Образ Марусі на тлі панорамного реалістичного зображення України XVII ст. глибоко романтичний. А тому, шановні словесники, не шукаймо вад у характері героїні, щоб втиснути її образ у рамки реалізму, не використовуймо в підготовці до уроку за романом умовно наукові статті, автори яких, маючи кожен своє поняття про власне художній образ-персонаж і художній романтичний образ-персонаж, звинувачують Чураївну в нетолерантності до Галі, підтверджуючи свою правоту висмикнутими з контексту цитатами, або в непошані до Бобренчихи при іронічно-осудливій характеристиці. Уважно прочитаймо уривки з розділу «Сповідь» від слів: «А може, я несправедлива до неї?» - до «ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене»; від «Стару людину ганити негоже» - до «І так співає, як йому дано», щоб переконатися в шляхетності Марусиних думок навіть щодо своїх недругів.