Світові релігії
Вивчення дзенської премудрості в монастирі три¬ває в середньому 10—12 років.Дзен-будцизм наприкінці 50-х років XX ст. охо¬пив широкі кола інтелігенції та студентство, а через десятиріччя — дрібнобуржуазні верстви Західної Єв¬ропи. Творча інтелігенція пов'язала з дзен-буддизмом надії на духовне оновлення, на отримання повноти буття, безпосередньої волі. Різноманітні течії битни-ків та хігаті вбачали в ньому ідейне виправдання мо¬рального нігілізму, побутової розпусти, повну зневагу до соціальних обов'язків. Добропорядні обивателі на¬магалися в цій модній течії знайти ефективний засіб психотерапії, здатний послабити тиск "безглуздого світу", а також як альтернативу кризи європейської культури. І нарешті, свою роль відіграла добре по¬ставлена реклама, яка подавала дзен як панацею від усіх хвороб сучасного світу.
На сучасному етапі розвитку людства важливу суспільно-політичну й культурну роль буддизм віді¬грає у країнах Індокитайського півострова. За винят¬ком В'єтнаму, в усіх інших країнах Індокитаю поши¬рений хинаянистський буддизм. У Бірмі, Камбоджі, Таїланді, Японії буддизм виступає як державна релі¬гія. В Таїланді король вважається головою буддійської церкви, всі чоловіки обов'язково перебувають певний час у монастирі. У Бірмі буддизм є пануючою релігією, але частина населення сповідує інші релігії.
На грунті широких демократичних рухів в країнах Азії намітилася тенденція до зближення буддійських церков і окремих сект. На буддійському з'їзді в Ко-ломбо (Шрі-Ланка) у 1950 р. було утворено "Всесвіт¬нє братство буддистів". Резиденцію "Виконавчого ко¬мітету" пізніше було перенесено до Бірми, а потім до Таїланду. Комітет, незважаючи на основну ідею буд¬дійського віровчення, бере активну участь у міжна¬родній політиці, відображає настрої народних мас, особливо у їхній боротьбі за мир.
Буддизм в Україні репрезентують більше ЗО гро¬мад, котрі нараховують близько 500 членів і 10 тис. симпатиків. Як правило, буддизм поширюється в Ук¬раїні переважно в модернізованих формах (дзен-буддизм, нітерен, різні школи тибетського буддизму).
Християнство. При вивченні цієї другої за хроно¬логією виникнення світової релігії необхідно зазначи¬ти, що за змістом вона тісно пов'язана з іудаїзмом. Християнство зародилося в середині І ст. н. е. в східних провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького ладу. Внутрішня ситуація в імперії відзначалася напруженістю: постійно точилася боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними, загарбниками і підкореними.
Поразка народних рухів породжувала настрої від¬чаю, беззахисності, надії на допомогу надприродних сил. Породжене загальним економічним, політичним, інтелектуальним і моральним розпадом Римської ім¬перії християнство повинно було задовольнити ду¬ховну потребу суспільства, яке вже не мало надії на соціальне визволення.
Віра в месію, тобто у божественного спасителя, як основи християнської релігії, значно поширилася в східних провінціях імперії, де численні проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.
Месіаністські погляди набули особливого поши¬рення серед іудеїв Палестини і Малої Азії у зв'язку з Іудейською війною 73—66 рр. до н. е. В іудаїзмі ви¬никає секта євусеїв (євсеїв). 1947—1952рр. на березі Мертвого моря відкрито залишки їхніх поселень в Хірбет-Кумрані, а також знайдено рукописи, в одно¬му з яких багато уваги відведено "наставнику справедливості" — ймовірно, засновнику секти (вона існувала з II ст. до н. е. до др. пол. І ст. н. е.). На ос¬нові рукописів можна зробити висновок, що євсеї, які називали себе "синами світу", вірили в якогось Вчителя праведності, який нібито був покараний за свою проповідь. Про Вчителя праведності говорили, що він є обранцем божим і що його переслідував якийсь нечестивий жрець. Через 40 років після його страти, як вважали кумраніти, він повинен був по¬вернутися для суду над всіма народами. Цілком мож¬ливо, що вірування кумранітів стали одним з багатьох джерел міфу про божественного спасителя, який ре¬алізувався в образі їсуса Христа (з грецьк. сЬгізіоз — помазаник, месія). Сучасні дослідження не заперечу¬ють історичного існування засновника християнства, оповіді про життя і діяльність якого — Євангелія — створювалися значно пізніше його смерті.За свій, хоч і пасивний, протест проти порядків Римської імперії прихильники християнства жорстоко переслідувалися. Необхідно пояснити, що цей про¬тест виражався виключно в релігійних формах: надія покладалася на "небесного" Спасителя. 1 чим більше, мовляв, перетерпиш страждань, тим більшою буде небесна компенсація. Така ідеологія не лише не була небезпечною для пануючих верств, а навпаки, робила їм велику послугу, виховуючи трудящих у дусі покори. Тому держава почала поступово схилятися до християн¬ства. В 312 р. імператор Костянтин (306—337 рр.) урівняв християнство в правах з усіма релігіями імперії; в 324 р. проголосив його державною релігією, а у 325 р. скликав у м. Нікеї Перший церковний Собор, на якому фактично закріпив союз між державою і церквою. На Нікейському Соборі під керівництвом Костянтина було засуджено вчення александрійського священика Арія (пом. 336 р.), що заперечував божественність і пе¬редвічне народження Ісуса Христа і вчив, що той є ли¬ше вищим витвором божества.