Перші кроки знайомства українського читача з творчістю Генріха Гейне

Чую серцем коло себе

Постать ніжную твою.

Чи не твій вуаль це білий,

Чи не тихий образ твій?

Чи це власні мої сльози,

Чую, по щоках течуть?

Чи ти справді серденятко,

Коло мене плачеш тут. [4, 186]

Злива схвильованих питань ліричного героя, в яких наростає напруга чуття, що нарешті уривається на найвищій ноті в останньому рядку, цілком відповідає настроєві першотвору. Добре переклав Пантелеймон Куліш інші поезії Гейне, зокрема пролог до “Книги пісень” із його філософським виявом роздвоєності світовідчуття поета.

1895 року, перебуваючи у Відні, низку поезій Гейне перекладає Микола Вороний. Як відзначав академік Білецький, “він перепробував протягом своєї діяльності всі метричні форми у найрізноманітніших сполученнях” [4, 186]. Досвід поета у цій галузі позначився й на його перекладах, бо саме Микола Вороний чи не найближче підійшов до гейневського “дольника”, який цілком опанували тільки радянські перекладачі. Цікаву спробу відтворення ритміки Гейне знаходимо в перекладі “Зустрічі”:

Повита листям альтанка. Вечір.

Ми край віконця, удвох сиділи.

На небі місяць весело сходив, –

Ми ж, як два привиди, там майоріли. [4, 186]

Микола Вороной переклав з Гейне небагато, і не можна сказати, щоб він обирав твори, характерні для німецького поета.Зате Паво Грабовський дав переклад яскраво-публіцистичних “Ткачів”, співзвучних мужній оригінальній творчості українського поета:

Трикляття ідолу, що нам за бога стався,

А з голоду та холоду мремо!

Даремно ждати: він одно знущався,

Ошукував, з надій пореготався…

Тчемо, тчемо![7, 371]

Від строф українського перекладу Грабовського віє тією самою священною ненавистю до гнобителів, що й від оригіналу Гейне.

Іван Франко, звичайно ж, помилявся, визнаючи за лірикою Гейне тільки часове значення. Але він цілком слушно підкреслював потребу знайомства українських читачів із поетичною творчістю Гейне в усій її широті й різноманітності.