Перші кроки знайомства українського читача з творчістю Генріха Гейне

Після перекладів і передмови Івана Франка, якщо лірика Гейне й не перестала привертати увагу українських поетів і перекладачів, то однобічний погляд на його поезію був уже неможливий.

Значно ширшим стало коло перекладних творів: було перекладено “Сучасні вірші” та “Романсеро”, Леся Українка опублікувала свій переклад поеми “Атта Троль”, її співробітник Максим Стависький (Славинський) переклав трагедію “Вільям Раткліф”, Агатангел Кримський опублікував у своєму перегляді “Віцлі-Пуцлі”.

І все ж іще тривалий час Генріх Гейне залишався для українських читачів тільки поетом – його блискуча проза, статті про літературу та мистецтво й публіцистика не привертали уваги перекладачів. Винятком є “Флорентійські ночі”, перекладені тим самим невтомним Іваном Франком, та “Книга Ле-Гран” у перекладі О. Черняхівського настільки невдалому, що, за висловом одного сучасного дослідника його неможливо читати без німецько-українського словника.

Чи означає це, що українські письменники того далекого часу знали справжнього Гейне хоча б як поета? Це питання неминуче постає перед нами тепер, коли ми критично оглядаємо безліч перекладів, які дісталися нам у спадщину від минулого. На жаль, на це питання доводиться відповісти негативно.

Іван Франко працював над перекладами творів Гейне протягом кількох десятиліть, починаючи з 1875 року. Він перекладав і ліричні його вірші (цикл “Ліричне інтермеццо”) і першим познайомив українських читачів з сатирою німецького поета, представив його “вже не як закоханого трубадура, не як автора любовних поезій, але як борця за широку свободу людської одиниці, її громадського ділання, її думок, переконань і сумління” [5, 199].

Іван Франко глибоко відчував усю своєрідність гейневської ритмо-мелодики, хоч йому і не вдалося ні остаточно визначити суть гейневського вірша, ні створити аналогію йому в українському віршуванні. У своєму перекладі “Німеччини, використовуючи амфібрахо-ямбічні комбінації, він тільки наближається до риторики Гейне, – завершення шукань заминається для наступних перекладачів.

Іван Франко, який все ж переклав кілька ліричних віршів Гейне, також не уникнув спокуси “українізації”. В його перекладах вірша “Die alten bösen Lieder” трупа, у якій мають бути поховані “старі злі пісні”, порівнюється не з Гейдельберзькою бочкою, а із якоюсь Зелемінь-горою, що є, мабуть, реалією не так загальнозахідноукраїнського, як якогось зовсім уже місцевого фольклору; дванадцять велетнів, подібних до святого Христофора з Кельнського собору, перетворені на дванадцять молодців, що звели зі скель ту ж таки Зелемінь-гору і т.д. [5, 200]

Застарілість і неприпустимість подібних прийомів у наш час не потребує доказів.

Проте цим не вичерпуються недоліки наших дореволюційних перекладів з Гейне.

“Генріх Гейне належить до тих за граничних поетів, котрих у нас найбільше перекладають…” [5, 198]

цими словами почав 1892 року передмову до книжки своїх перекладів “Вибір поезій Генріха Гейне” Іван Франко. Минуло більше ста років, та вони залишаються справедливими і сьогодні.

Отже, перекладацька діяльність українських поетів кінця ХІХ століття набула бурхливого розвитку. Головні перекладачі з Гейне цього періоду – Іван Франко, Леся Українка та Максим Стависький. То були перші вдалі спроби наблизитися до оригіналу, передати обриси справжнього Гейне.

Іван Франко звернув увагу на сатиру Гейне, а Леся Українка засобами української мови втілила не тільки зміст, а й поетичну форму ліричного твору. За цей час вийшло дві збірки: “Книга пісень” у перекладах Лесі Українки та Максима Стависького; “Вибір поезії” у перекладах Івана Франка.

Розділ 3.

На початку ХХ ст. над перекладами творів Гейне українською мовою працювали: Борис Грінченко, Агатангел Кримський, Панас Мирний, Л.Старицька-Черняхівська. Після Жовтневої революції до них приєднались Дмитро Загул, Володимир Кобилянський, Віра Кален.Чимало ліричних поезій Гейне переклав Агатангел Кримський. Перша частина його “Пальмового гілля” містить 30 перекладів з німецького поета, що датуються 1900-1901 роками. Кримський мав своєрідний підхід до завдань перекладача. “Із тисячі Гейневих пісень, – писав він у примітці, – захотілося мені зробити тільки таку вибірку, яка б зовсім підходила під спільний тон мого “Пальмового гілля”. Через те я понасмикував собі Гейневих поезій … із циклів зовсім неоднакових, зовсім різних, а понанизував їх усі на одну низку; тим-то вийшов, може, такий розпорядок, що сам автор, не знати, чи був би його похвалив”[4, 186]. Це відповідало загальній композиційній постанові “Пальмового гілля”, в якому оригінальні твори Кримського чергуються з перекладами творів східної поезії, Анакреопта, Сапфо, Гете та інших авторів. Незважаючи на таку довільність “розпорядку”, кожен вірш зокрема Кримський перекладав дуже уважно, прагнучи донести до читача і зміст, і форми оригіналів. Як пише сам поет, він “ніде не робив жоднісіньких змін, а силкувався перекладами дослівно, – от хіба що інколи проти моєї волі, в переклад могли позалітати деякі дрібні згадки моїх власних віршувань (ті або інші епітети, вислови, синоніми тощо)” [4, 186].