ЄВГЕНІЯ ЯРОШИНСЬКА (1868-1904)

В Ярошинської опустилися руки. На щастя, її підтримали В. Гна-тюк, О. Маковей, І. Франко, Н. Кобринська: «Ваша спроба з новою повістю — то лиш для Вас хвала і честь, — заспокоювала молодшу колегу Н. Кобринська. — Ті речі, котрі загал з обуренням приймає, довшу мають вартість, ніж ті, котрі усім подобаються. Коли люди гніваються? Тоді, як їм правду сказати в очі, а висказана правда — то найбільша заслуга писателя. Кажете, що не будете вже більше писати, а мені видиться, що Ви повинні писати, коли Вам такі шту¬ки удаються, що так на Вас накидаються»1.

Повість була видана І. Франком 1903 року окремою книжкою у «Видавничій спілці» під назвою «Перекинчики».

Повість Ярошинської порушувала одну з найактуальніших і най¬болючішу з проблем — проблему моральної деградації людини (свя¬щеника, інтелігента) — відступника від своєї віри, від свого народу; злочинної ролі духовенства в денаціоналізації українського народу. У другій половині XIX ст. українська православна церква остаточно омосковилась, зробилась наймогутнішою опорою царя-імператора, фарисейськи оголошеного главою православної церкви. Втиснуте в склад державної адміністрації зовнішнє управління церкви втратило суто церковний характер і служило не Богові, а державі, цареві, перетворившись на невільну частину царської деспотії: «Вважаючи себе переємцем Візантії, Москва доконує остаточного спотворення, приниження та експлуатації для імперіялістичних інтересів, — пише д-р о. Ортинський. —- Вона переіначує основне завдання, істотну суть релігії, бо чинить її політикою, яка служить до визиску людини та підкорення народів. Від такої релігії крок до псевдорелігії є пря¬мий»2.

Саме проти такої церкви та її служителів виступали А. Свид-ницький в «Люборацьких», І. Нечуй-Левицький» у «Причет», «Ста¬росвітських батюшках і матушках», Є. Ярошинська в «Перекинчи-

Рим; Мюнхен; Фрай-

1 Кобринська Н. Вибр. твори. — С. 411. 2Д-р о. Іван Ортинський. Стрижень українського буття, бург, 1991. — С. 126.

476

ках», а не проти релігії і духовенства взагалі. Вихідці з середовища духовенства (А. Свидницький, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, 0 Кониський та ін.), вони найшвидше і найглибше збагнули нагаль-иу потребу українізації української церкви, без якої неможливе ні раціональне відродження, ні національна воля.

Відмова від віри батьків — це найстрашніший злочин. Його тягар і кару несе кілька поколінь. Зрада своєму народові призводить до моральної спустошеності, до втрати людського в людині; до руйну¬вання родини і, врешті-решт, до моральної смерті. Це блискуче показала Ярошинська в повісті на прикладі сім'ї протопопа Артемія. «Не визначаючись великими духовими здібностями, — каже про нього письменниця, — ішов протопопа у всім за радою своєї жінки, що й наради¬ла його, аби, будучи русином, пристав до волохів (румунів. — Авт.), бо так скорше зможе дійти до всяких почестей. Та рада не вийшла йому на зле, бо коли вмер старий протопопа, то хоч о. Артемій мав найменше здібно¬стей, все-таки зістав протопопою, тому що був записаний у консисторії як щирий волоський патріот» [213].

Усі священики сміялися з нього, складали всякі історії про його ду¬рість, та прилюдно сказати про це не могли, бо «настоятель аби був такий дурний, як сак, а все-таки може щось пошкодити» [там сажо].Зрумунізувавшись сам, він узявся за своїх дітей. їм було строго наказано ходити на релігію, що викладалася волоською мовою і за¬писуватися в школі тільки на волоську мову. Його доньки вивчили кілька фраз по-волоськи і прилюдно висміювали все руське. Його син вивчився добре говорити по-волоськи, ходив на збори до воло¬ських студентів і не міг дочекатися тої хвилі, коли «трибарвна лен-та украсить його грудь» [там само]. Батьки були дуже щасливі, що син так гладко говорить по-волоськи. їм байдуже, що в домі їхніх батьків «говорилося завше по-нашому, по-людськи, а не якоюсь чужою мовою» [214].

Після одруження старшої дочки з волохом процес румунізації родини був завершений, бо вже «навіть протопопиха почала вчитися волоської мови, щоби розмовляти нею з зятем. Так жадоба почестей і користолюбність винародовила не одну руську родину на Буковині, дала волохам багато інтелігенції і щирих патріотів, бо вже нема більше запеклого волоха, як русин-перекинчик» [там само] — підсу¬мовує письменниця.

Виховані батьком-перекинчиком і матір'ю-розпусницею у зневазі До простих людей і до всього «руського», всі троє дітей жили і чинили згідно з їхніми орієнтирами. Старшу Аглаю чоловік повернув батькам за подружню зраду. Вона дорікає: «Цілому моєму нещастю винні най¬більше мамочка. Вони не були доброю господинею, не були доброю мамою, не сиділи дома, а все кудись їздили та гроші розтринькували». Друга дочка, Софія, втікає з дому з дячком без батьківського благословення; та й син, гордість і надія родини, теж став жертвою