ЄВГЕНІЯ ЯРОШИНСЬКА (1868-1904)

Є. Ярошинська остаточно утвердилась у думці працювати для народу на ниві освіти. З 1888 р. вона виступає з публічними статтями в газеті «Буковина» та журналі «Народ», в альманасі «Наша доля» на теми соціальної емансипації людини, особливо жінки; про соціаль¬не становище селян, особливо селянок у тодішньому суспільстві; про роль і завдання інтелігенції в національно-визвольному русі; про стан і потребу національної освіти тощо («Дещо про буковин¬сько-руську інтелігенцію», «Як ведеся нашим селянкам на Буковині, коло Вікна», «Чого нам боятися?» та ін.).Поринувши з головою в громадську роботу, Ярошинська не покидає письменницької й педагогічної. Вона обстоює навчання дітей рідною мовою, в дусі любові до своєї землі, до свого народу.

1Кобринська Я. Вибр. твори. —■ К., 1980. — С. 406—407.

466

Ярошинська навчає семилітніх дівчаток вишивати прекрасні узори, а старших гаптувати та панчохи плести, не забуваючи при цьому читання, писання і рахування. Віддавалася роботі цілком. Свої знан-ня, уміння, серце, любов передавала дітям, не цураючись пособити в міру можливості і їхнім батькам-селянам. її поведінка, праця, неза¬лежність викликали подив та осуд ровесниць, заангажованих одною метою: «гіарас т^га» («зловити мужа». — Лет.). Не цуралась, як вони, своєї мови, не насміхалась над своїм народом: «Кілько раз мої подруги висміяли за мою демократію, як вони з мене кепкували, що я селян тримаю за людей, що я з ними розмовляю по-людськи, що восхищаюсь їх піснями і шаную їх обичай. Но то мене не звело з до¬роги. Я все була і буду найбільшою приятелькою мого народа» [373].

Є. Ярошинська разом з Н. Кобринською, О. Кобилянською, Уля-ною Кравченко подає ряд петицій до австрійського парламенту, домагаючись права жінки на навчання в університетах, відкриття української жіночої гімназії.

Вона бере участь в організації різних товариств, відкритті чита¬лень, виступає з доповідями на конференціях, стає членом Ради¬кальної партії, заснованої І. Франком та М. Павликом; в журналі «Дзвінок» публікує більше 40 творів для дітей; 12 травня 1896 року склала «іспит кваліфікаційний з німецькою і руською викладовою мовою. Моя писательська діяльність не приносила мені ніяких гоно¬рарів, звичайно, як у русинів, треба, отже, за кавалком хліба обзи-ратись, щоб могти для своєї музи жити» [369].

Ярошинська чесно відпрацьовувала шматок хліба, як це робили І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, пізніше М. Коцюбинський, які в перервах, часто за рахунок власного сну і здоров'я, між працею в школі, статуправліннях, бухгалтеріях, займалися літературою. «Як оповім Вам, кілько-то я годин в школі сиджу, а потім ще мушу задачі робити і повторяти, — скаржилася вона О. Кобилянській, — то скажете, що лиш моя желізна натура може знести се. Отже, від 8 до 12 рано, а від першої до 5 пополудні науки в школі, потім щод¬ня задачі, котрі не раз, аж до 12 години вночі вироблюю, та коли треба й рано вставати, аби не стати потім, як сіег ОСПЄЗУОГ сієш пеиеп Тог (як теля перед НОВИМИ ворітьми. — Авт.). Се для мене розрай такої Епііеиип^зсиг (лік від ожиріння. — Лет.), бо щодня гірше виглядаю, а як приїду до Буковини, то буду мати вже еіпе шапге Атеізепіаіііе (справжню мурашину талію. — Авт.)» [415].

Вона тішилася найменшим поступом у праці своїй, навчанні дітей, але найбільшим щастям світилися її очі, коли серед того загально¬го суму, темноти, горя і байдужості бачила проблиск національного прозріння народу, пробудження зі сплячки, зацікавленість у власній долі.

Тоді не чула втоми і з новими силами поринала в працю, бо «нема ліпшої потішительки в журі, як праця, при ній забуваєся на бурі,

467

які душею метають, на біль, що серце стискає, а хочеся все вперед вперед йти. Отже, най жиє праця!» [421].

І вона йшла по життєво-творчій дорозі граціозно і впевнено, не сповільнюючи кроку, не звертаючи вбік, жодного разу не впавши. Прочитаний відчит на вчительській конференції — останній публіч¬ний тріумфальний виступ у Чернівцях — уважно вислухали й ви¬соко оцінили 200 учасників її.

Щось символічне є в тому, що в першому українському оповіданні «Уроєна слабість» — учнівському, слабкому в художньому плані, Яро-шинська затаврувала інертність, лінивство, громадянську інфантильність пана Болячки, котрий «їв лишень, пив та спав... 40 років він думав над тим, як своє життя найлучче урядити». Це зоологічне животіння не гідне людини, призначення якої «уряджувати» життя для себе, не забуваючи про інших; дбаючи про своє добро, зробити добро іншим.