ЄВГЕНІЯ ЯРОШИНСЬКА (1868-1904)

Оповідачка ніколи не переступає поле душі свого коханого, хоча знає її, як свою; не називає прямо його любов, злість, біль, жаль, сум, тривогу. Почуття, переживання, емоційний стан виражено евфе-

1Федькоеич Ю. Твори: В 2 т. — К., 1960. — Т. 2. — С. 7.

469

мізмами: «Стефан трохи побілів, приступив до Василя і каже: «Чого ти мою Єлену страшиш, що мене озьмуть до війська?» (тривога)-«Аж тут вбігає Стефан такий білий, як стіна, і стримав єї (ключни¬цю. — Авт.) за руку. Вперед мусите мене вбити, поки ся мої Єлени діткнете!» — закричав до ключниці» (гнів, обурення); «Єленко, голу¬бочко моя, що вони тобі зробили, що ти так змарніла, — було єго перше слово і обіймив мене і зачав цілувати. Я з дива і радості не могла слова промовити, лише-м вдивлялася в єго хороше лице, котре ще гірше помарніло, як моє.

— Стефанку, мій Стефанку, — промовляла-м не своїм голосом. —і Чому ти такий блідий, любчику мій солодкий, відай, ти за мною так дуже тужив.

Він не говорив нічого, лишень сьози появились у його очах» [38].

А ось зустріч через десять років розлуки Єлени (вже одруженої) з Стефаном: «На скрип дверей обернув голову і, увидівши мене, ви¬тягнув руки до мене. Я кинула-м ся до него, а він зачав страшно сміятися і зомлів мені на руках. Я і єго сестра стали-м єго водов одтирати, і він мало-помало прийшов до себе [...]. Як вже повечоріло і я сказала «треба мені додому до дітей іти», то він аж затрясся, але не сказав нічо» [35].

На відміну від оповідача Федьковича оповідачка Ярошинської має великий життєвий досвід і з відстані часу може об'єктивніше, розу¬мом і серцем, оцінювати пережите, переболене, відчуте нею. Це не миттєвий вибух емоцій, викликаний незвичайною подією, а велике, всеохопне, перше й останнє, єдине почуття, не підвладне ні часу, ні обставинам.Устами селянки, її незамислувато-простою, щирою народною мовою створено вражаючий образ вірної любові. Не Єлена, не Сте¬фан, не Василь є головними героями оповідання, а вірна любов. І це була найцікавіша художня знахідка Ярошинської, гідна пера вели¬кого майстра.

У дитинстві зароджена любов, гідно пронесена через десятиліття, є чистою, як сльоза, поважною, як смерть. Ніхто з любовного три¬кутника (і тут Ярошинська порушила традицію) не заплямував її, не здрібнив, не приземлив. Всі троє — гідні великої любові і любов гідна їх — селян за соціальним статусом, аристократів — за духом.

Ярошинській не треба було доводити, як, скажімо, Жуковському, чи Квітці-Основ'яненку, що селяни — також люди і також мають почуття. її герої на олтар любові віддають усе, не вимагаючи нічого навзамін. Приречений на восьмилітню військову службу, Стефан про¬щається з Єленою, як зі своїм життям. Та не зв'язує кохану словом чекати його повернення, не просить батьків не віддавати дівчину: «Він вже мене не заспокоював і не казав «ти будеш моя», бо як же він міг то казати. Вісім літ — о, який то довгий час, а все я ще більше перебула, не видячи єго» [33].

470

І через вісім років, коли повернувся додому, його любов не пропа¬ла, нітрохи не ослабла. Хоча знає, що не йому, а Василеві випало щастя жити з Єленою. Він не використовує сприятливої ситуації, щоб відібрати її у Василя, не робить найменшого кроку, що міг би скомпрометувати Єлену, заплямувати її честь, зіпсувати життя. Бо вершина щастя для нього — це щастя Єлени. Ради нього він живе і готовий на жертви:

«Чоловіче, бійся Бога, не свари єї; то я винен, що вона до мої хати прийшла, вбий мене, але не кажи єї нічо [...]. Чи ти мені борониш єї виді-ти, — сказав знов Стефан. — Скажи мені правду, я зараз піду в світ за очима, лишень аби єї добре було» [36].

Скільки переніс Василь, щоб завоювати любов Єлени! Аж за другим разом засватав її, з примусу батьків, проти її волі. Кілька місяців після заручин приходив кожний день, але вона нього й не дивилася. Він до неї говорив, а вона не відповідала. «Він ніколи не сердився, — згадувала Єлена, — а все приходив і все до мене говорив приязно» [33].

Навіть після весілля Єлена не змінила свого ставлення до Василя, та він і словом не дорікнув їй. «Він, правда, був такий добрий для мене, як ангел. Наймив мені наймичку, щоби я сама нічого не роби¬ла, і старався, аби був хліб на хліб, омаста на омасту» [34]. Він тихо, благородно і сильно любив її. Дозволив сина свого назвати іменем суперника.