ЄВГЕНІЯ ЯРОШИНСЬКА (1868-1904)

До останнього дня Ярошинська не забувала цієї біблейської сен¬тенції, дбаючи про духовний хліб для свого народу.

Перемагаючи смертельний біль (невдала операція), вона не пере¬ставала цікавитися громадським життям; а відчуваючи наближення невідворотного кінця, турбувалася про видання своїх творів (навіть за власний рахунок). Мала страшний жаль, що не буде для Русі пи¬сати. А стільки було великих планів! Смерть, що настала 21 жовтня 1904 р., залишила їх нездійсненними. Зосталися невимовлені слова, недописані твори. Та духовне віно Ярошинської українському наро¬дові — це скарб, над яким не владні ні час, ні суспільні зміни.

ТВОРЧІСТЬ

Творча спадщина Є. Ярошинської складається з трьох повістей («Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а терне»), кількох десятків оповідань, нарисів, творів для дітей, фольклорно-етнографічних розвідок, підготовлених збірників народних пісень, публіцистичних творів, перекладів, листів.

Маючи перед собою конкретного адресата (селянина) і конкретну мету (просвітню), Ярошинська порушувала пекучі проблеми життя-буття народу.Перші оповідання письменниці мають багато традиційного, харак¬терного для фольклору, творчості Ю. Федьковича, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ'яненка, але є в них багато нового, відмінного, не¬повторно індивідуального.

Оповідання «Вірна люба», опубліковане в літературному додатку до газети «Буковина» — «Зерна» (Чернівці, 1887) має свого літературно¬го прототипа — повість Ю. Федьковича «Люба-згуба». Подібність цих творів полягає насамперед в ідейно-тематичному спрямуванні. Заголов¬ки анонсують зміст твору: згубна (трагічна) любов, вірна любов (щасли¬ва). Традиційний любовний трикутник має різне розв'язання: у Федь-

468

ковича два рідні брати Василь та Ілаш закохуються в одну дівчину-красуню. У день весілля Ілаша і Калини Василь убиває брата і себе.

У Ярошинської два сільські парубки, Стефан і Василь, також закохуються в одну дівчину, Єлену. Стефана забирають у військо, Єлена виходить заміж за Василя, але продовжує кохати Стефана. Після природної смерті чоловіка вона виходить заміж за Стефана.

У центрі обох творів — сільські буковинські дівчата й парубки, красиві душею й тілом, благородні серцем, багаті внутрішнім світом, здатні на глибокі почуття. В усіх особливо розвинене почуття честі і власної гідності. Вони однолюби; готові захистити свою любов, якщо треба -— навіть ціною власного життя. Але є багато такого, що відрізняє твір Ярошинської від твору Федьковича.

Повість Федьковича починається моральною сентенцією: «Нічо так чоловікові віку вже не укорочує, як та люба. Хто не вірить, най лиш слухає, що розказуватиму»1. Далі йде детальна розповідь про місце подій, його учасників, із скрупульозними описами обстановки, побуту, звичаїв, портретів та одягу героїв, їхньої поведінки. Опові¬дач — учасник і очевидець трагедії, яка розгортається. Він молодий, недосвідчений у любовних справах, тому не може ні пояснити, ні зрозуміти мотиви поведінки, причини роздратування, суму, гніву, нехтування обов'язковим етикетом його товаришем Василем, тоді як читач уже із заголовка знає й «чекає» тої трагедії, дуже легко «розшифровує» те, що оповідач зрозуміє вже запізно.

Твір Ярошинської менший за обсягом, проте складніший компо¬зиційно. Оповідання має дві частини. Своєрідну складність композиції створює амбівалентність образу автора. В першій частині письменни¬ця виступає в ролі автора-панночки, яка повідомляє про час (маєва неділя), місце (в своєму саду), знайомить з учасниками події: (вона і стара селянка Єлена), від якої панночка записує пісні, а потім слово в слово власне оповідання, зміст якого винесений у заголовок.

Друга частина — це оповідання Єлени про свою вірну любов, передане читачам панночкою-письменницею. Отже, маємо оповідання в оповіданні, як у творах І. Франка «Вугляр», «Хлопська комісія», «Свинська конституція»; у «Винайденому рукописі про руський край» Л. Мартовича.

Минуло тридцять років з часу події. Все дріб'язкове, незначне стер¬лося з пам'яті, тому розлогі портретні характеристики, пейзажні опи¬си, ритуальні картини пропущено. Вибрано якусь зовнішню виразну деталь, яка підкреслює внутрішній стан персонажів, слугує сюжетно-психологічній меті, а не орнаментально-стильовій, як у Федьковича.