ЄВГЕНІЯ ЯРОШИНСЬКА (1868-1904)
Ярошинська намагається з маленьких шматків реального створити велике ідеальне, мовби нагадуючи, що люди не можуть бути тільки чорні або білі. Цим зумовлені значною мірою і сюжет, і композиція, і характер конфлікту, і жанрове багатство малої прози Ярошин¬ської. Крім традиційного оповідання, маємо образки, нарис, новелу, казку, байку, мініатюру, поезії в прозі тощо.
Ярошинська строго обмежує себе предметом, родом і метою тво¬ру. В статті вона викладає думки, висловлює міркування, дає оцінку певному літературному чи суспільному явищу. В нарисі — розпові¬дає про побачене, фіксує увагу на тому, що проходить перед очима, а не на своїх переживаннях. У повісті вона малює характери, роз¬гортає сюжет, примушує говорити людей і події.
У переважній більшості оповідань Ярошинська відтворює соціальні умови, в яких живуть її герої, не залишає поза увагою деталі про матеріальні статки чи нестатки (частіше) кожного з героїв, описує складні взаємини між ними. Часом розв'язання конфлікту передбачає залучення романтичних засобів, що створює особливий драматизм. «На Маланчиній могилі цвіте барвінок достоту такий самий, як на тім місці, де замордовано єї милого. Чи блукаєсь часом єї душечка коло «проклятого млина», дожидаючи любої розмовоньки з Васи-лечком?» [52], -— так закінчується «Проклятий млин», в якому відтво¬рено трагедію закоханих як наслідок нерівного шлюбу.
«Темна ніч залягла цілу околицю, осінні мраки піднімалися понад сіно¬жатями, маленькі заморожені краплі роси падали на пожовкле листе де¬рев... Сонце зійшло в повнім блиску, побідило тумани, і, мов чисті діаман¬ти, блищалась ще замерзла роса на висохлій траві, але ся краса природи була зимна, не веселила людського серця, бо вона віщувала конець. В рові лежала старенька без життя. В єї руках була карточка, на якій виднілися з-поміж замерзлої роси до ясного сонця слова: «Адресатка померла» [293], —
так закінчилося життя старенької немічної бабусі, яка втратила най¬дорожчий скарб — єдину доньку («Адресатка померла») і тієї втра¬ти пережити не могла.
Більш самостійну роль виконує образ героя-оповідача з неодмінним біографічним елементом, що дає змогу простежити становлення са¬мої Ярошинської; розширення і збагачення її уяви про життя і лю¬дей. Тим більше, що письменниця не прагне приховати складний шлях своїх пошуків, помилок.
473У творах 90-х років з'явилися герої, які страждають від недоско¬налості суспільних відносин. Ярошинська показала, що причиною задушливої атмосфери, суспільного застою, пригнічення і незадово¬лення людей є несправедливий існуючий лад. Ярошинська не могла сказати це відверто; до такого висновку вона підводить читача підспудно, поступово, в невимушеній формі («Женячка на виплат» «Золоте серце», «Понад Дністром», «Гість», «Останнє пристанови¬ще»), малюючи побутові сцени, стосунки героїв між собою, дрібниці життя, заплутані ситуації, вплив суспільних відносин на людину, П характер та поведінку. Студент Іван Горонський уклав угоду з багатим купцем поляком, зобов'язавшись одружитися з його перестарілою донькою за оплату його навчання у Віденському університеті, аж поки «не осягне ступеня докторського». Через два роки він одружився з 35-літньою панною Рузею і зрозумів, що запропастив своє життя, себе, свої мрії і надії. Свою дружину він ні любити, ні поважати не міг. Вирішив присвятити себе хворим, котрим став за батька.
«До політики не мішаєся, бо каже, що з роздертим серцем і душею не можна радіти про долю народу. Не раз видаєсь єму дивно, яким він став студеним і байдужним, як всі похоті житя в нім замерли, задеревіли, а подивившись при тім на свою жінку, стисне кулаки і шепче з іронічним усміхом:
— Женячка на виплат — се прокляте для бідних студентів...» [61].
Іван Горонський втратив будь-яку здатність до опору обставинам. Він поховав свої надії на щастя, а «шлюб на виплат» вважає мораль¬ною і соціальною смертю.
На різному художньому і соціальному матеріалі Ярошинська типі¬зує явище духовного вмирання особистості. Життєтворча активність таких героїв поступово глухне і, «узаконена» побутом, етичними й моральними правилами, вироджується у свою протилежність.
Марта мовчазно зносить зраду чоловіка, його цинізм: «Ти моя жінка, Славко мій син, ми всі троє становимо родину, котра існувати буде, поки ми жити будемо. Не забувай, що вірність мужа не може такою бути, як вірність жінки. Під єго вірністю розумієся те, що він не сміє ніколи опустити свою родину, що він має годувати, хоронити (оберіга¬ти. — Авт.) єї. Чи я не роблю сего?» (140).