Іван Світличний ДУХОВНА ДРАМА ШЕВЧЕНКА

Образ сироти, такий частий у поезії Шевченка, переростає родинно-побутові рамки, розширюється, набирає суспільно-політичного звучання, стає містким і вагомим символом самотності, неприкаяної людини взагалі.

Відірваний від своєї матері України, Шевченко спершу відчуває себе само¬тнім сиротою саме тому, що живе на чужині і не бачить рідного краю. Набридли¬вим лейтмотивом звучить йому думка про те, як тяжко, важко в світі жити сироті без роду, а надто, коли «кругом чужі люде»; йому здається, що доля йому не усмі¬хнеться, аж поки він «ляже в чужу землю, в чужій домовині», поки не засиплють чужим піском очі. Думкою він лине на Україну, бо

Там широко, там весело

Од краю до краю...

Лише іноді в душу поета закрадається сумнів: чи справді так добре було б йому на Україні, як він сподівається?

А може, я й темний,

Нічого не бачу,

Злая доля, може, на тім боці плаче,

Сироту усюди люди засміють.

Та сумнів він одразу ж гасить, і люди, що сміються над сиротою, його не лякають.

Нехай би сміялись, та там море грає,

Там сонце, там місяць ясніше сіяє,

Там з вітром могила в степу розмовля,

Там не одинокий був з нею і я.

І свої думи, свої діти він посилає в рідний край, на Україну, пророкуючи їм щасливу долю:

Там найдете щире серце І слово ласкаве. Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу...

Свою особисту долю, а потім і свій тюремний світ Шевченко з самого по¬чатку пов'язав з метою України, і розв'язання всіх особистих проблем уявлялося йому в поверненні на Україну і злитті з нею. Іншим способом позбутися самот¬ності і сирітства для Шевченка були самі витвори його фантазії, поетичний світ, що нерідко заміняв йому світ реальний.

Я не одинокий, я не сирота,

Єсть у мене діти... —

вигукує поет, пишучи «Гайдамаків», і трохи згодом додає:

Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,