Іван Світличний ДУХОВНА ДРАМА ШЕВЧЕНКА

Десь за рік до своїх підсумкових «Трьох літ» Шевченко написав поезію, що розпачем і безнадією вирізняється навіть з-посеред Шевченкових далеко не ма¬жорних творів:

Чого мені тяжко, чого мені нудно,

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

Чого ти бажаєш? Що в тебе болить?Чи жити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?

Засни, моє серце, навіки засни

Невкрите, розбите, — а люд навісний

Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі.

Якби, не знаючи цієї поезії, раніше прочитати її окремо від інших творів Шевченка, можна було б подумати, що її автор — якийсь декадент-мізантроп, співець розпачу і безнадії, скиглій, що не бачить нічого світлого й святого. У цьому можна знайти свою рацію, якщо не дошукуватися ні суті того розпачу, ні його причини. Якщо всякий розпач ставити поетові на карб тільки тому, що він, розпач, нам не імпонує, то Шевченко, певна річ, виливаючи свою думку на папір, найменше думав про те, що й кому імпонує, найменше хотів підроблятися під чужі смаки і догоджати їм. Він писав, що було в нього на серці, а серце його шматувала велика трагедія розчарування в людях, трагедія краху юнацьких ілю¬зій, трагедія зневіри і розпачу.

При загальному затишші, при вселюдській упокореності й апатії, в час, ко¬ли «люд натомлений і все спочиває», поет, немов окаянний, день і ніч плаче на розпуттях велелюдних, а його ніхто не бачить.

І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають, —

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають...

І поет, вражений в саме серце, пророкує «недолюдам, дітям юродивим» скору, жахливу і неминучу загибель, малюючи апокаліптичну картину неминучої загибелі, майбутньої кари, що впаде на голови байдужих, одурених, жорстоких людей. [...]

Та все ж цей розпач, природний у такому стані, не сильніший за той, що ви¬являвся у період «Трьох літ», а головне — він виростає з того ж самого кореня, що й раніше: з конфлікту поета і «людей», з відчуття своєї суспільної самотності. Взагалі давні і сталі мотиви Шевченкової творчості не уриваються, тривають, тільки видозмінюються залежно від певних умов і частіше, ніж раніше, перехо¬дять в особистий, інтимний план. Тема особистої долі, самотності, родинної невлаштованості, як легко бачити, щільно пов'язана з генеральним конфліктом, відображеним у його творчості — конфліктом доброї людини і бездушного зага¬лу, конфліктом поета і «людей», вона, власне, є моментом цього конфлікту, і заро¬дилася й розвивалася вона разом із самим конфліктом, як його поетична варіація. Уже на самому початку творчості, у вірші «На вічну пам'ять Котляревському», Шевченко нарікає на свою самотність, пише, що він — одинокий сирота на світі в чужому краю, — і тим визначає одну з найпостійніших і найповажніших тем своєї поезії. А потім тема самотності, сирітства, родинної невлаштованості пере¬ходить із твору в твір, варіюючись на різні лади, то набираючи лейтмотивного статусу, то виявляючись як неодмінний супровід основної теми.