Іван Світличний ДУХОВНА ДРАМА ШЕВЧЕНКА

...Минає

Неясний день мій; вже смеркає.

Над головою вже трясе

Косою смерть. І поховають, А там і слід мій занесе — Холодний вітер. Все минає.

Варто задуматися: ці страшні слова Шевченко написав, коли йому минув 31 рік! Тридцятирічна старість! — це звучало б дивно, якби не було у Шевченка так серйозно і трагічно. [...]

Крім того, родинно-побутові теми й мотиви, такі природні в поезії взагалі, отже, і в поезії Шевченка, також не протиставляються тут мотивам суспільно-політичним як противага, як альтернатива, а сплітаються з ними, доповнюють їх, розвивають конфлікт поета з «людьми», до того ступеня, коли він стає все-об'ємним, підпорядковуючи собі всі сфери життя, в тому числі й інтимно-особистого. І, може, великою мірою саме через таке взаємопроникнення й орга¬нічну єдність, гармонію різних життєвих сфер у Шевченка, коли трагедія, визрі¬вши в одній, неодмінно зачіпає й усі інші; може, саме тому й родинно-побутові мрії поета спіткала та сама доля, що й суспільно-політичні: вирватися з поля трагічної самотності поет не міг ніяк. А, власне, розмежувати різні форми вияву Шевченкової трагедії, визначити, де починається одна і кінчається інша, буває неможливо, і коли, скажімо, поет творить ще один реквієм собі самому, він. пише:

Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіялр. Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема! Анікогісінько нема!

І тут помилився б той, хто здумав би звести трагедію поетагвиявлену в цій поезії, до побутового рівня, — вже хоча б тому, що не десь, а в цьому ж таки вірші говорить поет про «думу вольную», про «думи гордії». Та й без цих слів у загальному контексті Шевченкової творчості ділити його поезію на побутову й політичну неможливо. Тим паче, що й тепер «чистий» побут не витіснив у Шев¬ченка «чистої політики», і нас не дивує не так те, що в нього з'явилися нові теми й мотиви, як те, що трагічний конфлікт поета з «людьми» продовжує жити й у визрілій у період «Трьох літ», уже класичній, традиційній для його поезій формі.

У вірші «П. С.» (1848) Шевченко малює скупий, але виразний портрет нові¬тнього українського пана, «годованого кабана», «презавзятого патріота», що

У свиті ходить меж панами,

І п'є горілку з мужиками,

І вольнодумствує в шинку, —

а разом з тим «в селі своїм дівчаток перебирає» та плодить байстрят. Портрет такий виразний, образ такий суспільне вагомий, що його можна мати за самодо¬статнє художнє відкриття. Та Шевченко самим портретом не задовольняється; більше того, не це є головним у поезії «П. С». Атестувавши так свого героя, поет вигукує:

...Кругом паскуда!

Чому ж його не так зовуть?

Чому на його не плюють?

Чому не топчуть?!

Він таврує докором і зневагою уже не «годованого кабана», а його покірні жертви за їхню покірність: