Іван Світличний ДУХОВНА ДРАМА ШЕВЧЕНКА

...Люде, люде!

За шмат гнилої ковбасиУ вас хоч матір попроси,

То оддасте. Не жаль на його,

На п'яного Петра кривого,

А жаль великий на людей,

На тих юродивих дітей!

Слова про гнилу ковбасу, афористично влучні, стали, як приказка, словами напохваті, і ми їх завжди при потребі стосуємо до своїх ворогів, різного роду запроданців, саме в цьому вбачаючи найбільшу їхню актуальність. А за такою утилітарністю забуваємо або не помічаємо того страшного у своїй суті змісту, який вони мали свого часу в контексті всієї Шевченкової творчості. Шевченко адресує їх не окремим виродкам і навіть не якійсь більш або менш численній суспільній групі — а всьому тому загалові, який він охоплює соціологічне нечіт¬ким, але художньо містким словом «люде», — тій масі народу, в яку він раніше так палко вірив, на яку так довірливо і щиро покладався і в якій — у період «Трьох літ»— розчарувався так боляче і жорстоко. Викриття панства, в тому числі і ліберального «мужикофільства», не було для Шевченка головним худож¬нім завданням; то було, на його думку, зло неприховане, самоочевидне, і його не бачив тільки той, хто не хотів бачити. Поета тому обурює не так саме зло, як ті, хто з ним мирилися, хто за шмат гнилої ковбаси стає слугою і посібником зла. Поезія «П. С» написана десь через рік після арешту й суду, але витримана в тако¬му дусі, що, не знаючи справжньої дати її написання, її можна було б віднести до періоду «Трьох літ» — так мало змінилося щось в ідейно-художніх засадах Шев¬ченка внаслідок судової розправи і солдатської неволі, так непідкупно вірно беріг він всі свої високі принципи «золотого віку» своєї творчості.

Не відступився Шевченко від тих принципів і пізніше: власне, він залишив¬ся вірним їм до останнього подиху, до останнього слова, що вийшло з-під його пера. Солдатська кріпаччина не зламала художнього духу поета, і з неволі він повернувся таким самим, як і був до неволі, — це істина загальновідома, і викли¬кати сумнів вона може в людей аж надто тенденційних. Та тут важливо завважи¬ти, що Шевченко за цей час нічого посутньо не змінив і в оцінці суспільно-політичної ситуації на Україні, яку він з таким болем і самовідданістю виробив у собі в період «Трьох літ». І довгі й тяжкі роки ізоляції анітрохи не пом'якшили гостроти його трагічного конфлікту з «людьми». Уже відбувши кару, повертаю¬чись із неволі на дуже відносну і умовну свободу, Шевченко в Нижньому Новго¬роді пише «Юродивого» — один з найкатегоричніших для теми «поет і люди» творів. Як звичайно, поет не багато уваги приділяє царським «сатрапам-ундірам», їхній моралі, їхнім злочинам проти народу. Одразу він переходить до основної теми — пасивності, упокореності загалу, «людей»:

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби.

Німії, подлії раби.

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п'яного!

І, тавруючи донощиків і фарисеїв у «мережаній» лівреї, Шевченко накликає на їхні голови найбільшу з можливих кар — погибель:

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш?

Страшні слова! Немилосердні слова! А ще страшніше, що вони адресовані не катам і тиранам, а своїм же землякам, кревним і суспільним своїм побратимам.