Іван Світличний ДУХОВНА ДРАМА ШЕВЧЕНКА

Отаке-то! Що хочете,

То те і робіте:

Чи голосно зневажайте,

Чи нишком хваліте

Мої думи, — однаково

Не вернуться знову

Літа мої молодії,

Веселее слово

Не вернеться... І я серцем

До вас не вернуся.

Так усвідомлював Шевченко власну трагедію, коли вона вже визріла, коли поет пройшов її кульмінацію. Але сама трагедія готувалася роками і виявлялася в різних формах. Почалася вона, можна сказати, вже тоді, коли Шевченко оплаку¬вав долю занапащеної «добрими людьми» Катерини та її сестер по нещастю, коли він оспівував одинокого кобзаря Перебендю, що ховається від людей:

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

Щоб вітер по полю слова розмахав,

Щоб люде не чули... —

тікає від людей, а думками лине в небо:

...бо на землі горе,

Бо на їй, широкій, куточка нема

Тому, хто все знає, тому, хто все чує...

Бо люди, якби вони почули,

...що він, одинокий,

Співа на могилі, з морем розмовля...

Дурним би назвали, од себе б прогнали.

У цій поетичній декларації, в самому образі Перебенді, що свої високі думи мусить співати самотньо, «щоб люде не чули», вже можна вбачати зав'язку і початок тієї драми, що визріла в поетичній душі за кілька років, тієї колізії поета іі людей, що стала справжньою трагедією його життя. [...]