Іван Світличний ДУХОВНА ДРАМА ШЕВЧЕНКА

У поезії «Три літа» Шевченко, оглядаючись на історію свого духовного роз¬витку, осмислюючи кардинальні зміни у своїй творчості, приходить до невтішних для себе, але категоричних висновків. Раніше він був настроєний ідилічно:

Серце люди полюбило

І в людях кохалось,

І вони його вітали,

Гралися, хвалили...

Та це тривало недовго, і от:

Невеликії три літа

Марно пролетіли...

А багато в моїй хаті

Лиха наробили.

Спустошили убоге

Моє серце тихе,

Погасили усе добре,

Запалили лихо...

Поет, як він каже, прозрівати став потроху, а прозрівши, вжахнувся:

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії...

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою,

І не плачу, й не співаю,

А вию совою. .

Так стався крутий злам у поетовій творчості не суто літературний, не в пое¬тичній техніці і не в якихось другорядних моментах художнього світовідчуття, а в самій основі світогляду. Поет, якщо повторити згадувані вже слова з «Катерини», сподівався добрих людей, що серце збиралось з ними жити, їх любити, але життя розбило його ілюзії, його сподівання, і він побачив, що навколо нього «нема добро творящого, нема ні одного» («Псалми Давидові»); що замість сподіваних людей — не люди, а змії. Ось чому поет пориває зі своїми ілюзіями й надіями так рішуче і категорично, ось чому повороту до минулого його не має бути.

Проспівавши тепер «амінь» всьому веселому від нині і до віку, поет зверта¬ється до своїх читачів: