Іван Світличний ДУХОВНА ДРАМА ШЕВЧЕНКА

І простоволоса

Селом ходить — то співає,

То страшно голосить.

Але поет не обмежується картиною божевілля і доповнює її такими промо¬вистими словами:

Люди лаяли... бо, бачте,

Спать їм не давала

Та кропиву під їх тином

І бур'ян топтала.

Діти бігали з паліччям

Удень за вдовою

По улицях та, сміючись...

Дражнили Совою.

І тут ми бачимо знову, що всяка трагічна тема у Шевченка переходить у глибинну ідею протиставлення черствих, безсердечних людей людям чистим і добрим, і саме протиставлення й протиборство є першопричиною найстрашні¬ших людських трагедій.

Люди горді, неправедні,

Своїм судом судять

нещасну Відьму, хоч вона й жила собі святою,

Болящих лічила,

А з убогим останньою

Крихтою ділилась.

Шерега знедолених, гнаних людьми жертв загальної несправедливості над¬то велика, жорстокість, якої вони зазнають, здається нам надто страшною, і ми — звичайно ж людинолюбці й патріоти! — не можемо всерйоз припустити, щоб так чинили наші діди й прадіди — предки не лише кревні, а й соціально-класові, такі ж знедолені низи, як ті, кого вони кривдили, цькували і занапащали. Нам буває незручно за такий, м'яко кажучи, нешляхетний родовід, і ми при нагоді силкує¬мося його підчистити, підправити, облагородити, себе й інших переконати, що страшні жертви — то справа рук жорстокого панства, а прості люди, трудящий загал, виступають за нашим сценарієм історії тільки в страдницько-жертовній ролі.

То суща правда: Шевченко, сам колишній кріпак, ніколи, ні на мить не забу¬вав ні гіркої долі своїх рідних братів і сестер, ні злигоднів усього покріпаченого українського люду і таврував люте панство всюди, завжди, без жалю і милосердя. Та— великий реаліст— Шевченко мужньо дивився правді в вічі і бачив, як підневільне життя здеморалізувало найширші верстви простих, покріпачених людей, як здичавіли вони в своєму тваринному бутті, здеградували до страшного в своїй реальності людожерства. Моральна деградація народу була для Шевченка доконаним фактом, і він не пробував її зменшити хоча б так, як це робили сенти¬ментальні ліберали, малюючи невинних і від природи добрих янголів-пейзанів, що терпіли кривди й незгоди тільки'через підступних зміїв-спокусників, своїх експлуататорів: він не зводив народолюбства до простого протиставлення добрих селян і злих поміщиків, як це робили, апелюючи до совісті самих кривдників, його сучасники, добрі землячки-патріоти, знічені не так самою кривдою, як її крайнощами. І ніби передчуваючи запізнілі потуги ображеного людинолюбства, що і через сто років пробуватиме ретушувати й виглянцювати «Кобзар» у стилі простацької схеми — «добрі люди — лихі пани», Шевченко (в поемі «Слепая») наголошує: