Принцип мотивованості як складова частина комунікативного методу навчання іноземної мови

Спроможність методу охоплює всі сторони навчання даному виду мовної діяльності, це досягається за рахунок сукупності принципів, що входять до методу, за рахунок повноти їх номенклатури, а також за рахунок об`єму змісту кожного з них.

Наявність у методі основного стрижня чи, користуючись словами М.В.Ляховицького, «домінуючої ідеї, вирішення головної методичної задачі». Ця основна ідея цементує всі принципи, що входять до методу, інтегрує їх.

На основі цього ми визначаємо метод як систему функціонально-взаємообумовлених частково методичних принципів, об`єднаних єдиною стратегічною ідеєю, спрямованою на навчання будь якому виду мовної діяльності.

Для комунікативного методу такою ідеєю є комунікативність навчання. Отже побудова процесу навчання вимагає розкриття поняття «комунікативність».

Якщо спробувати в загальних рисах визначити комунікативність, то можна сказати, що вона заключається в подібності процесу навчання до процесу комунікації. Точніше кажучи, комунікативний метод базується на тому, що процес навчання є моделлю процесу комунікації. Як будь-яка модель процес навчання в якихось аспектах спрощений порівняно з реальним процесом комунікації, але за основними параметрами він до цього подібний.

Процес навчання як модель не може обмежуватись наявністю подібних до процесу комунікації параметрів, оскільки навчання як таке повинно володіти специфічними параметрами.

Визначимо зміст принципів комунікативного методу, а отже, і сформулюємо їх.

Комунікативність передбачає мовну спрямованість навчального процесу, яка заключається в тому, що шлях до цієї мети є саме практичне використання мови. Практична мовна спрямованість не тільки мета, а й засіб, де і те і інше діалектично взаємообумовлене.

Постійне практичне використання мови допомагає учням побороти нелюбов до лінгвістичних маніпуляцій, робить навчання привабливим, бо узгоджується з кінцевою метою, і тим самим забезпечує засвоєння мовлення як засобу спілкування.

Мовна спрямованість навчального процесу виявиться можливою лише при наявності мовно-розумової активності учнів, яка головним чином характеризує їх діяльність. Мовно-розумова активність - серцевина комунікативного процесу навчання.

Мовна спрямованість передбачає мовленнєвість вправ, тобто ступінь, міру їх уподібнення мовленню. Це перш за все стосується вправ для формування навичок і означає використання з цією метою умовно-мовленнєвих, а не мовних вправ, а також виключення псевдомовних вправ в процесі розвитку мовного вміння. Іншими словами всі вправи повинні бути вправами не на промовляння а на мовлення, коли у мовника є певна мовна задача і коли ним здійснюється мовний вплив на співрозмовника. Проблема, таким чином, зводиться до організації мовного партнерства в навчальному спілкуванні.

Мовне партнерство залежить в значній мірі від комунікативної поведінки вчителя, що, зрештою, також входить в аспект мовної спрямованості навчання і зумовлене дієвим характером спілкування. Якщо прийняти до уваги, що тільки дотримання мовної спрямованості дозволяє навчити говорінню як засобу спілкуванню, то ми можемо зарахувати її до закономірностей навчання мовній діяльності.

Даний принцип визначає п`ять аспектів навчання говорінню.

Мовна практика як засіб навчання говорінню.

Принцип мовно-розумової активності передбачає таку організацію навчання, коли учень постійно втягнений в процес спілкування на мові ( умовний чи реальний), тобто в процес практичного користування мовою на основі мовно-розумової діяльності, інструкції які дає вчитель і які покликані зробити мовні дії учнів свідомими, повідомляються попутно, займаючи таким чином 1-2 хвилину ( в сукупності). Все це створює в учнів відчуття постійної зайнятості мовною діяльністю чи те, що Б. В. Біляєв вдало назвав « безпосереднім переживанням мови».Тим більше, що сказане стосується лише уроків формування граматичних навичок: на інших уроках говорінню інструкції теоретичного характеру зустрічаються дуже рідко.