Антимонопольна політика в Україні

1)транспортування нафти і нафтопродутів трубопроводами;

2)транспортування природного газу і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;

3)транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;

4)передача і розподіл електроенергії;

5)користування залізницями та об’єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;

6)управління повітряним рухом;

7)зв’язок загального користування;

8)централізоване водопостачання і водовідведення;

9)централізоване постачання теплової енергії;

10)спеціалізовані послуги транспортних терміналів, портів, аеропортів.

Автор підсумовує статтю тим, що завдання побудови ринкових відносин в економіці України наштовхується на серйозну проблему монополізованості базових галузей промисловості та істотної частини всієї економіки. Приватизація підприємств цих галузей не змінює у загальному плані рівень монополізації за широким спектром товарних ринків, з чого випливає висновок про те, що заміна державної власності на приватну не може бути визнана у таких галузях доцільною. Суть проблеми полягає в тому, що в Україні монополізм державної власності може бути замінений тільки монополізмом окремого виробника, що аж ніяк не сприяє завданню формування суб’єктів ринкового господарювання. Більше того, монополізм окремих виробників вимагає досить жорсткого контролю з боку держави і ніяк не забезпечує автоматичного діяння ринкових регуляторів, а також ставить під великий сумнів питання формування ефективного власника.

3.3. Анотація на статтю

Г.Филюк. Економіко-правові засади державного регулювання природних монополій в Україні // Економіка України. – 2001. – 8. – с. 48-52.Автор цієї статті твердить, що монопольна організація ринків, які за суттю своєї діяльності є природними монополістами, зумовлена, передусім, чинниками організаційно-технологічного та економічного характеру. Свобода споживачів їх продукції обмежена конфігурацією та пропускною спроможністю мереж поставок, а також значною економією від масштабів виробництва. Продукція цих сфер підприємництва є унікальною в тому значенні, що вона не має замінників і задовольняє першочергові потреби житлового сектора та інших галузей і сфер суспільного виробництва.

Ситуація, зазначає автор, ускладнюється тим, що природні монополісти в Україні функціонують у період трансформування господарського механізму та економічних відносин. Здобуття значних управлінських і комерційних свобод у процесі реформ за мінімальної відповідності умовам “досконалого ринку” призводить до порушення цими організаціями об’єктивних економічних законів. Так, близько 42% усіх видів прорушень антимонопольного законадавства припадає саме на природних монополістів (у 1998 р. – 42%, у 1993 р. – 41,2%).

У статті автор аналізує прийнятий ВРУ Закон України “Про природні монополії”. Автор впевнений, що цей Закон має стати першим актом цілісного законодавства загальнодержавного значення у сферах регулювання ринків, що перебувають у стані природної монополії. Закон покликаний встановити чіткі, “прозорі” та досконалі правові засади, які мають бути досить гнучкими при вжитті заходів державного впливу щодо запобігання проявам монополізму на таких ринках з боку суб’єктів господарювання.

Автор порівнює два закони: Закон “Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” і Закон України “Про природні монополії”. Перший закон спрямований на розвиток конкурентних відносин на товарних ринках. На відміну від нього Закон України “Про природні монополії” не стимулює розвиток конкуренції, а навпаки, сприяє її обмеженню, оскільки конкуренція на ринках природних монополій є малоефективною. У зв’язку з цим на законодавчому рівні правомірно визнається домінуюче становище виробника. І держава через механізм ліцензування обмежує вихід на такі ринки інших суб’єктів господарювання. Таким чином, робить висновок автор, Закон “Про природні монополії” не можна відносити до традиційного антимонопольного законодавства.