ГРОШОВО-КРЕДИТНІ СИСТЕМИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Англійські комерційні банки історично спеціалізувалися на залученні депозитів, наданні короткострокових кредитів, фінансуванні зовнішньої торгівлі та на управлінні коштами вкладників. Друга їх особливість — висока концентрація, досягнута ще до першої світової війни. Переважну більшість депозитно-позичкових операцій здійснюють саме клірингові банки. З них на "велику четвірку" — банки «Барклейз», «Мідленд», «Нешнл Вестмінстер» та «Ллойдс» — припадає 70% операцій.

Емісійна функція — це прерогатива торгових банків2. Хоча їхня діяльність не обумовлена якимись законодавчими нормами, британські торгові банки завжди займалися операціями, відмінними від тих, які проводили комерційні. Вони дуже компетентні у випуску цінних паперів та в питаннях злиття і поглинання, їхні ресурси утворені в основному власними фондами, пропорційними позичковим капіталам, і віднедавна депозитами, які перевищують 2500 фунтів стерлінгів. Найбільші банки — «Шредерс», філіали «Ллойдса» та «Барклейз».

За законами Великобританії (на відміну .від американських) комерційним банкам ніколи не було заборонено мати промислові акції, втім вони дуже неохоче займаються такими операціями, вважаючи їх досить ризиковими. Частка довгострокових позик у загальному обсязі наданих ними кредитів порівняно невелика, тому ці банки особливо не зацікавлені тримати акції промислових компаній.

Інвестиційну функцію у Великобританії здійснюють позабанківські фінансові інститути, а також населення (30% від загальної вартості акцій).

Принципи організації британського ринку цінних паперів не дають якихось переваг тим чи іншим типам фінансових інститутів. Утім, саме небанківські фінансові інститути є головними діючими особами на фондовому ринку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки. Основний принцип володіння акціями — формування дисперсного портфеля. Це пов'язано зі структурою пасивів небанківського сектора, які формуються переважно за рахунок коштів населення. Звідси — відсутність інтересу до справ нефінансових корпорацій.

Останнім часом спостерігається тенденція до диверсифікації діяльності комерційних банків — вони почали проникати на ринки інвестиційних банків, скуповуючи або створюючи торгові банки.Коріння сучасної британської моделі банківської системи — у ранній індустріалізації країни, в основі якої була текстильна промисловість із високими потребами в оборотному капіталі. Саме тому короткострокові банківські кредити мали в Англії найбільшу популярність. Відчутно позначилася на подальшому формуванні британської кредитної системи банківська криза в середині XIX століття. Вона привела до централізації капіталу, бо однією з найважливіших причин банкрутства банків були порівняно невеликі обсяги капіталів. Комерційні (клірингові) банки усунулися від ризику, пов'язаного з промисловою діяльністю.

Централізація банківського капіталу спричинила подальшу спеціалізацію фінансових установ на окремих видах короткострокового кредиту - виділилися клірингові банки (які займалися наданням кредиту у формі овердрафту і короткострокових позик) та облікові будинки, що мали справу з вексельними кредитами.

Коли наприкінці XIX століття назріла гостра необхідність у реорганізації банківської системи у Британії, вона пішла шляхом усунення банків від довгострокового залучення до справ компаній.

Американська модель

У США до кінця 1999 року існувало законодавче розмежування функцій фінансового посередництва. Комерційні банки не могли займатися інвестиційними операціями з корпоративними цінними паперами.

Цей бік банківської діяльності регулювався законом Гласса—Стігала, прийнятим 1934 року. Напередодні цієї події хвиля банківських банкрутств — близько двох тисяч комерційних банків щороку — сколихнула країну, охоплену Великою депресією. Обставини ускладнилися тим, що значна частина активів комерційних банків виявилася замороженою в акціях та облігаціях компаній, ринкова вартість яких знизилася. Це призвело до втрати ліквідності багатьма банками. Прихильники прийняття згаданого закону виходили з того, що операції з цінними паперами небезпечніші, ніж традиційне надання позик, адже ризик кредиту подвоюється через нестійку ринкову кон'юнктуру. Це серйозно загрожує інтересам вкладників, банку й усій банківській системі. Законом Гласса—Стігала забороняється банкам, які мають федеральні статути (національним)3, гарантувати розміщення цінних паперів (за винятком державних), а також купувати за свій рахунок акції. Дозвіл існує лише на деякі види висококласних боргових цінних паперів, включаючи й папери корпорацій, але заборонено і гарантувати їх розміщення та здійснювати операції з цінними паперами. Ці обмеження поширюються й па штатні банки, які входять до Федеральної резервної системи (ФРС). Законом обмежуються також відносини банків з організаціями, які займаються розміщенням цінних паперів. Заборонено, наприклад, фірмам, які емітують цінні папери, приймати депозити і таким чином займатися банківською діяльністю.