ГРОШОВО-КРЕДИТНІ СИСТЕМИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Çàãîñòðåííÿ âàëþòíî¿ êðèçè çìóñèëî óðÿä ÑØÀ äåâàëüâóâàòè ñâîþ âàëþòó íà 7,89% òà ï³äâèùèòè îô³ö³éíó ö³íó çîëîòà ç 35 äî 38 äîë. Áóëî ðåâàëüâîâàíî êóðñè ðÿäó âàëþò.Äåâàëüâàö³ÿ äîëàðà âèêëèêàëà ìàñîâó çì³íó êóðñ³â âàëþò äî äîëàðà (96 ç 118 êðà¿í-÷ëåí³â ÌÂÔ). Àëå â 1973 ðîö³ çíîâó ñïàëàõíóëà âàëþòíà êðèçà. Íà â³äì³íó â³ä 1971 ð. ÑØÀ íå âäàëîñÿ äîìîãòèñÿ ìàñîâîãî ïåðåãëÿäó âàëþòíèõ êóðñ³â. 12 ëþòîãî 1973 ðîêó áóëî ïðîâåäåíî ïîâòîðíó äåâàëüâàö³þ äîëàðà íà 10% òà ï³äâèùåíà îô³ö³éíà ö³íà çîëîòà íà 11,1% ( ç 38 äî 42,22 äîëë.). Ïðîâ³äí³ êðà¿íè ï³äïèñàëè Ïàðèæñüêó óãîäó ïðî ïåðåõ³ä â³ä ô³êñîâàíèõ äî ïëàâàþ÷èõ êóðñ³â

Âàëþòíà ðåôîðìà þðèäè÷íî áóëà îôîðìëåíà óãîäîþ êðà¿í-÷ëåí³â ÌÂÔ â ʳíãñòîí³ (ßìàéêà) ó ñ³÷í³ 1976 ð.

1.3 Сучасні тенденції у розвитку грошових систем

Головна сучасна тенденція розвитку світових економічних відносин пов”язана із поширенням інтеграційнних процесів, які охоплюють не лише економічні зв’язки, а й національні грошові системи держав. Вплив світових інтеграційних процесів на трансформацію національних грошових систем найбільш яскраво проявляється в Європі; особливо в Європейському Співтоваристві, де з 1 січня 1999 р. у безготівковий обіг було введено нову грошову одиницю – євро, яка замінила ЕКЮ, а у перспективі замінить національні грошові знаки, та стала єдиною валютою країн Європейського валютного та економічного союзу, який завершить формування в країнах ЄС єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталу.

З 1 січня 2002 р. передбачається введення паралельного обігу національних грошових знаків та євро, а з 1 липня того ж року–поступова заміна ними національних грошових одиниць.

Для вирішення валютних проблем створено Європейський центральний банк у Франкфурті-на-Майні, а національні банки держав-членів будуть займатися лише реалізацією валютної політики, а не її визначенням.

Створення Європейського валютного та економічного союзу є завершальним етапом в розвитку західноєвропейського інтеграційного процесу. Початок цьому процесу поклав підписаний 25 березня 1957 року Римський договір про створення Європейського економічного союзу ( його друга назва – “Спільний ринок”) та продовжили Маастрихтські угоди, які проголосили створення Європейського союзу. Тоді до його складу входили 6 країн: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. За послідуючі після 1957 р. більш ніж 40 років процес інтегрування в Європі, незважаючи на чималі труднощі та протиріччя, в цілому з успіхом розвивався як вширину (кількість повноправних країн-членів збільшилась до 15), так і в глибину (за спрямованістю до головної цілі – формування єдиного економічного простору, в якому незалежно від національних кордонів здійснюється вільний рух товарів, капіталів та людей, а також діють рівні для всіх суб”єктів господарювання умови конкуренції на спільному ринку.Головними досягненнями на цьому довгому шляху стали створення митного союзу (відміна мита та інших обмежень в торгівлі між країнами –членами ЄС та єдиний “зовнішний тариф” в торгівлі з іншими країнами), а також уніфікація господарчого законодавства країн-учасниць. Разом з тим, відмовившись від використання у взаємних відносинах деяких засобів зовнішньоекономічної політики, національні держави залишили в своїх руках засоби валютної політики (курси національних валют, процентні ставки, валютні інтервенції, тощо ), які могли використовуватись.

Виникло протиріччя між внутрішньоторгівельною та валютною складовою інтеграційного процесу. З метою пом“якшення цього протиріччя та обмеження можливостей країн-членів ЄЕС маніпулювати курсами своїх валют ці країни ще в 1979 р. ввели в дію Європейську валютну систему, в рамках якої встановлювались припустимі межі коливань валютних курсів .