Перспективи розвитку депозитного формування банківських ресурсів

Надання клієнту сейфа у приміщенні банку здійснюється шляхом надання йому в оренду сейфа для самостійного використання. Клієнт не сповіщає банк про вміст сейфа, отримує ключ від сейфа і самостійно вміщує до нього або вилучає з нього цінності протягом робочого дня банку. Банк зобов’язується забезпечити зберігання сейфа та доступ до нього виключно клієнта або уповноважених ним осіб.Надання нічних сейфів клієнтам відбувається тоді, коли в них виникає потреба здійснювати регулярні внески грошових коштів до банку, після закінчення робочого дня в останнього. Цією послугою користуються клієнти, які мають бізнес, пов’язаний з одержанням готівки, наприклад власники магазинів, кафе, ресторанів тощо. Вони уважають за краще здавати готівку до банку, ніж залишати її в сейфах на роботі чи носити з собою. Між банком і клієнтом укладається відповідна угода. Клієнт вкладає готівку в спеціальну сумку, одержану в банку, та опускає її в спеціальний отвір, розміщений на зовнішньому боці будівлі банку. Вранці службовець банку забирає всі сумки з нічних сейфів і заносить інформацію про них до відповідних регістрів бухгалтерського обліку. Договором може бути передбачено умову, згідно з якою банк здійснює розкриття сумок, перерахування вкладеної готівки та зарахування її на відповідний рахунок клієнта. На жаль, в Україні така форма зберігання цінностей у банківській практиці поширення не набула.

За надання довірчих послуг банк стягує плату, розмір якої встановлюється в договорі між банком і клієнтом, якщо інше не передбачено законодавством. На розмір плати впливає низка факторів, зокрема вид довірчих послуг, вид і розмір активів, які перебувають в довірчому управлінні. Плата може бути фіксованою від суми активів, залежати від доходу, одержаного від управління активами, або визначена в інший спосіб, зафіксований у договорі. Так, у договорі можуть обумовлюватися преміювання довірительного власника за досягнутий рівень зростання активів, якщо він перевищує середній рівень, або сплата штрафу, коли результат менший від середнього. Останнє призводить до збільшення довірительними власниками розмірів комісійних за свої послуги, щоб мати можливість за необхідності компенсувати свої можливі витрати.

Інститут довірчої власності є одним з найспецифічніших у сучасному англо-американському праві. Законодавство України, яке належить до системи континентального права, не передбачає довірче управління як один із видів зобов’язань. Були спроби «вбудувати» довірчу власність у континентальну систему права, включивши трастові договори до загального переліку цивільно-правових угод як їх особливий вид — фідуцію, тобто заснованих на довірі правовідносин. Однак поняття «довірча власність» не вичерпується зобов’язальним правом, воно ширше і у ряді випадків виходить за межі континентального права з його, зокрема, неподільним правом власності. Норми чинного в Україні законодавства містять окремі елементи, схожі з довірчими правовідносинами. Так, ст. 559 Цивільного кодексу України допускає призначення хранителя або опікуна спадкового майна у двох випадках: за наявності у складі спадщини майна, що потребує управління, та у разі пред’явлення позову кредиторами спадкодавця до прийняття спадщини спадкоємцями. Коли хранитель здійснює управління цим майном, то в його діях простежується наявність ознак довірчих правовідносин, які в англо-американському праві виникають згідно із законом або за рішенням суду та називаються конструктивним трастом.

У Законі України «Про банки і банківську діяльність» серед операцій, які можуть здійснювати банки, є довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами. Однак визначення поняття «довірче управління» в Законі немає.

Однією з передумов упровадження довірчих правовідносин було прийняття у 1993 р. декрету Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства». Декрет було розроблено під ідею приватизації, хоча формально нею він не обмежувався. У ньому наведено визначення поняття «довірче товариство», сформульовано особливості створення та діяльності такого товариства. Аналіз положень декрету дає змогу зробити певні висновки.

По-перше, за декретом правовідносини між довірчим товариством і довірителем майна виникають в результаті укладення договору. Однак довірча власність виникає також згідно із законом, рішенням суду та в результаті волевиявлення довірителя майна.

По-друге, декрет містить не досить чіткі дефініції щодо предмета угоди, яка укладається між довірителем і довірчим товариством. Зазначається, що предметом є представницька діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їхніх прав власників. Однак відповідно до ст. 62 Цивільного кодексу України представництво — це угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку представляють. Тобто предметом договору щонайменше є дії, а не безпосередньо майно, що передається довірчому товариству.По-третє, декрет визначив, що майном довірителя є грошові кошти, цінні папери та документи, які засвідчують право власності довірителя. Однак зазначені обмеження на види майна є дещо умовними, оскільки положення Закону України «Про власність» та статті 386—424 Цивільного кодексу України передбачають можливість передавати на зберігання, реалізацію, управління (згідно з вказівками та інструкціями довірителя) ширший перелік майна, ніж той, що передбачений Декретом. Передаючи в управління цінні папери, слід враховувати специфіку обігу кожного з їх видів. Що стосується документів, які засвідчують право власності довірителя, то у чинному законодавстві їх визначення відсутнє. Як правило, під цими документами розуміють такі, що видаються переважно державними органами та юридично засвідчують право власності довірителя на всі види майна, крім вилученого з цивільного обігу. Останнє означає, що окремі види майна можуть належати на правах власності лише окремим суб’єктам цивільного права. Що стосується грошових коштів, то постановою Верховної Ради України від 22 грудня 1995 р. «Про усунення зловживань у процесі залучення суб’єктами підприємницької діяльності грошових коштів громадян» було визначено, що до законодавчого врегулювання діяльності небанківських фінансових установ забороняється залучення грошових коштів громадян суб’єктами підприємницької діяльності.