Правда Кобзаря

Їхньому криводумству протиставлена, численними і найрішучішими віршами «Кобзаря», як творчої цілости, віра в єдиного Бога Вседержителя, — то була віра всього життя Шевченкового.

Вона просвітила творчість: у світоглядовому складі її, в повноті духовного значення і краси, з якими вірші захоплюють кожне не мертве серце і покращують його. Тільки навмисні сліпці не можуть побачити поетової побожности, справжньої і щирої, в цілому «Кобзарі» і зокрема в творах з ві-зією Царства Божого, що єднає небо і землю, відроджуючи людей з пропащого побуту і освячуючи їх. До таких належить «недоучений варнак»:

Дивлюся,

Мов на небі висить Святий Київ наш великий. Святим дивом сяють Храми Божі, ніби з самим Богом розмовляють, Дивлюся я, а сам млію.

Тихо задзвонили

У Києві, мов на небі...

0,  Боже, мій милий!

Який дивний ти. Я плакав,

До полудня плакав.

Та так мені любо стало: І малого знаку Нудьги тії не осталось, Мов переродився... Подивився кругом себе

1, перехрестившись,

Пішов собі тихо в Київ

Святим помолитись.

Поезія цих рядків гарна і повна сердечності, ніби вірші Вольфрама фон Ешенбаха та інших майстрів, що славили священний Монсальват.

Питання про релігійність чи атеїзм Шевченка — це питання про світогляд одного з найбільших ліриків світової літератури. Для науки об'єктивної воно, в його першорядній значності, виступає з повною вагою усіх його сторін; з окремими прикметами і явищами, що деколи одні одним суперечать.

Так висвітлюють спадщину інших великих поетів на Сході й Заході, іноді в цілих бібліотеках, складених з досліджень про один твір.

Але теперішнє радянське літературознавство наперед приносить настанову від партійного кола, згідно з якою, світогляд поета мусить бути при одній «генеральній лінії». Така настанова призводить до курйозів, або до схоластики, зовсім далекої від наукового дослідження.

Бо ж тут, при розборі світоглядових поезій Шевченка, треба весь час мати перед очима ту особливість релігійлого життя людей, що вони не йдуть прямою дорогою через площу, але наче сходять на верхів'я гір, до духовного сонця, між усіма туманами і грозовими хмарами: стежкою тісною і нерівною — край безодень. Підносяться і зриваються, терплять болючі падіння, мучаться сумнівом і зневірою, іноді навіть підступністю, після якої настають гіркі, з кривавими сльозами, каяття і спокути. Весь час — боротьба духовна: гостра, пекуча, з терпіннями і зусиллями душі в стражденних відчуттях.

Так було навіть з декотрими великими праведниками в минулому на їх гірській стежці, де тільки через подолання всякого сумніву і страху підносилися до стану очищення власного серця від гріховної тьми.