Правда Кобзаря

Сліпі і малії душою,

А тих, що бачать над собою

Сокиру, молот і кують Кайдани новії.

.... Правда Божа

Встає вже, встала на землі.

Щоб фараони стереглись.

І зовсім по-сучасному звучать рядки з візією смерти страшного мучителя:

Царя вже Ірода не стало. Чогось увечері наївсь, Та так наївся, що й опрігсь, Такеє то мені сказали.

Між іншим, додано і про «вчителів» (хоч тоді ще не було Академії Наук СРСР) — про тих, які противляться правді:

Без правди горе! — Горе вам...

Чи не тому вирішили, що «у плані нашого завдання» і т. д. треба скоріш відшарпнутися на сторону.

Тут є глибока причина. Вже вичерпано суто комуністичні авторитети при повітчині, багато-книжництво яких виявилося в ході «соцбудівниц-тва» мертвою мудрістю, нецікавою і непереконливою для живого життя. І режим присусідився до календаря національного з його надійними класиками. Замісто марксистського «прометеїзму», що перестав захоплювати маси, почали припрягати національну героїку з історії царської Росії і, почасти, з минувшини народів підкорених. Надодачу до пригаслого і прив'ялого ідеологічного пафосу, браного від первооснов-ників і продовжувачів комін-терщини, стали привертати впливи з творчої сфери великих діячів літератури і мистецтва: щоб осінити сіризну «соцбудівництва», духовно озлиднілого вкрай.

Ця т. м. «контрактація» авторитету класиків національних для звеличення невдалого експерименту відбувається в найбільшому, хоч і штучному, навіть ґвалтованому пристроюванні творчих велетнів до стану речей в СССР.

Довго борсалися навколо постаті Шевченка; приміряли різні викройки, підшиваючи його світогляд до повітчини, і все — марно. А мусили знайти вихід, бо пошана до імені Шевченка серед народу безмежна: мати його проти себе, означало для партії ідеологічну поразку. Коли ж побачили, що справа з приточуванням безнадійна, пішли на прямі підробки, і виставили світогляд поета в совітоподібній ортодоксальності, потрібній для пропагандивного вжитку.

Перетворено побожного класика в атеїста і пояснено метаморфозу зачіпками з окремих висловів. Але вони в «Кобзарі» становлять тільки епізодичні елементи світогляду: не виражають його єства і духовного складу, характеру і системи. Хвилинами виявляють найбурхливіший, до станів відчаю, почуттєвий драматизм творчости, а часом крайній розплач перед несвітськими кривдами, який, відбившися в несамовитих протиста-вах образної мови, скоро ж і проходить.Здається, серце Шевченкове вподібнювалося до вулканної гори, коли вона руйнує себе в огненних вибухах, закриваючи попелом небо і сонце, розкидаючи гаряче каміння і спливаючи полум'яною кров'ю, мов від нестерпної муки на глибині. Пройде вибух, — знов над вершиною відкриється сонце в чистому небі. Так серце поетове терпіло горе; і ті люди, що судять з окремих розпечених каменів, під час розпачу кинутих до блакиті небесної, ліпше б мовчали.

В стані обурення і зневіри, з болями сердечними і розсердженістю, навіть з приступами нестямного гніву, він кинув декілька пекучих віршових рядків докору і звинувачення, в стилі богоборства, що ширилося тоді в романтичній літературі. Її мотиви заперечення підносив творчий Захід, маючи на чолі Байрона і декотрих «бурхливих геніїв» новішого покоління.

«Кобзар» містить у кількох місцях зовсім короткі віршові вислови з закидами — відбитками не світогляду, а раптових збурень душевних, що швидко минають і змінюються молитовністю, постійною і глибинною для Шевченкового серця. Іноді поет вживає назву «ідоли» і, — також у множині і малозначності, — «боги»: завжди для означення вигаданих людьми кумирів, при яких лукаві люди коять зло і обман, так само, як вони, «вовки в овечій шкірі», часом прикриваються також ім'ям істинного Бога, — коли коять лихо.