Правда Кобзаря
Пророчі передчуття жахливого терпіння християн у майбутній Україні, від руки червоних «роз-пинателів», «тиранів», Шевченко віддав через зображення мучеництва первовірних Церкви.
Герой поеми — римський юнак Алкід; його, висланого на каторгу, шукає мати, йдучи в Сибір! Тут нарочиста помилка в поета — він зразу ж після неї удає, ніби збився з назви, і поправляється так: «в Сибір чи теє в... Скіфію». Вже це одне вказує, що думки поета витали над Україною і долею її синів.
Мученицькою дорогою Христа і апостолів провадить Шевченко героя своєї поеми. Юнак приймає Євангелію істини, про яку сказано: «святої правди і любови зоря всесвітняя зійшла», — приймає від апостола Петра, що язичникам благовістить науку Божественного Учителя.
Благовістив їм слово нове, Любов, і правду, і добро, Добро найкращеє на світі То братолюбіє.
Це ж і єсть, означений в короткому реченні, християнський дух. Вся поема ним пройнята, її герой став:
... апостол великого Христового слова.
Про того апостольського учня та інших послідовників сказано:
Христові воїни святії! І без огня і без ножа Стратегі Божії воспрянуть. І тьми і тисячі поганих Перед святими побіжать.* * * Молилися перед хрестом Закуті в пута неофіти, Молились радісно. Хвала! Хвала вам, душі молодії! Хвала вам, лицарі святії! Вовіки-віки похвала!
Мати мученика, який згинув на арені Колізею, теж приняла Христову віру; словами про її християнський подвиг закінчується поема:
І ти слова Його живії В живую душу прийняла. І на торжища і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла.
Де в нашій літературі знайдемо більше прославлення подвигу в ім'я Христа, як тут, в «Неофітах»? Шевченко оспівує той подвиг і ширить його славу: «пропагує» її, за виразом Академії Наук; і в цьому оспівуванні полягає проповідницьке значення поеми.
В ній зображено, як мати, після смерти її сина-неофіта, розтерзаного дикими звірами на арені, — вночі блукала самітно; з розплачу вдарилась об мур головою і впала півмертва. Коли ж опритомніла, поблизу Колізей чорнів, як гора, а над річкою місяць сходив. Пішла мати за возами, на яких «сіроокі скіфи» відвозили трупи мучеників до річки годувати рибу для стола кесаря. Стихли круги на воді, коли мертвих кинуто в глибину. Тоді мати:
Тяжко, страшно заридала І помолилась в перший раз — За нас Розп'ятому.
Вона понесла слово Христа, «живого істинного Бога», — людям: таким як сама і її син.
Постать матері в поемі символічна і провісна: це — вся Україна з її горем, долею і покликанням; серед духовної ночі совітчини, на березі Дніпра, при світлі кривавого місяця. Прозріває світлом свого мученика-сина і сама йде його слідами: на подвиги віри, в стражданні і смерті.
Шевченко прославив неофіта, його матір і всіх нововірних Ісуса Христа навіки; показав, як через них шириться Євангелія правди між людьми знедоленими, супроти найжорстокішого переслідування. Співець християнської правди, Шевченко заповідав її — прийдешній Україні, для нашого часу, передбачаючи «время люте», справді, при «владі звіря», і такий моторошний терор, коли «нема сім'ї, немає хати, немає брата, ні сестри, щоб незаплакані ходили, не катувалися в тюрмі або в далекій стороні».
Навіть передвіщено т. зв. «культ особи» з несенням подоби деспота, як в Москві, і вихвалянням його аж до огиди, ніби вождя в КПРС, і зрештою проголошенням, що він — «більш од Бога»: вірна візія сьогоднішнього становища в СРСР.
Очевидно, тому й побоялися на шевченківській конференції «спинитися на цьому більш докладно». Аби збути справу з рук.