Правда Кобзаря
Отже, поему «Неофіти» проголосили «пропагування атеїзму», — і зразу ж докинули: «У плані нашого завдання немає потреби спинятися на цьому більш докладно».
Невже — немає? От би спинились «більш докладно» і розібралися з «Неофітами»: «як він їх написав»! А то — вмить відхід на сторону, після заяви, що має вирішити справу з світоглядом Кобзаря.
В роки після заслання Шевченко як поет був на вершині життєвого, передусім духовного досвіду, і твори того часу являються коронними для його генія.
Що ж пропагує Шевченко в «Неофітах»? Переглядаючи поему від початку до кінця, бачимо, що весь її зміст чудово зосереджений на здійсненні пророцтва Ісаї про прихід Христа як відкриття найвищої милости Божої; тому і на епіграф узято слова з того пророцтва:«Сия глаголет Господь: сохраните суд й сотворите правду, приближибося спасенне Моє прийти, й милость Моя открыется»:
В присвятному заспіві поеми знаходимо прославлення Христа Страстотерпця:
Що Він зробив їм, той святий, Той Назорей, той Син єдиний Богом ізбранної Марії. Що Він зробив їм? І за що Його, святого, мордували, Во узи кували; І главу Його чесную Терном увінчали?
В поемі випади проти декотрих служників клі-ру не міняють нічого, бо ж, наприклад, ще гострішою критикою їх обсипано в багатьох творах на Заході, починаючи з «Божественної комедії», написаних глибоко релігійними авторами, як і сам Данте. А вже Савонаролла так вогненно бичував моральну кривду в частині кліру, що всі картання з «Неофітів» разом звучать коло них, ніби легкі та делікатні докори. Подібно до Гуса і Лютера, був Савонаролла надзвичайно побожною людиною і здійснював «пропагування» віри, як і всі великі проповідники. Зокрема — як Т. Шевченко в «Неофітах». Поет звертається в найчудовіших віршах з гарячою молитвою до Богоматері:
Благословенная в женах, Святая праведная Мати Святого Сина на землі. Не дай в неволі пропадати, Летучі літа марне тратить. Скорбящих радосте! Пошли, Пошли мені святеє слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи і просвіти! І розкажу я людям горе, Як тая мати ріки, море Сльози кривавої лила, Так, як і Ти. І приняла В живую душу світ незримий Твойого розп'ятого Сина!.. Ти Матер Бога на землі! Ти сльози матері до краю, До каплі вилила! Ридаю, Молю, ридаючи, пошли Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило, І на Украйні понеслось, І на Україні святилось Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь.
Завершуючи вступ до поеми, Шевченко означив: що саме він «пропагує» для України! Це: прийняття в «живую душу світу незримого» — від розп'ятого і воскреслого Христа, Сина Прісно діви Марії, від Бога на землі.
Означив своє «пропагування» поет і ще раз палкою рисою підкреслив — через вірші дивної сили і краси, ніби від самого неба невидимого натхненні: вірші в плачах, благаннях і ясновид-ництві, про всю Україну прийдешнього часу, коли там, духовною силою, дарованою від Богоматері, здійсниться сповіщення про істину Христа. Пройде слово тієї істини, мов кадило світуче та благоуханне, по всій вітчизні! — і, проникнувши в серця людські, розтопить їх своїм неземним горінням.
Це і є «пропагування» науки Євангельської і віри в Бога — проти тьми її ворогів.
А тепер огляньмо зміст поеми: як це ширення слова, що взялось пламенем віри, відбувається серед неофітів (новонавернених нововірних), вибраних бути дієвими особами.
Шевченко писав поему, вертаючися з заслання і маючи прозорливість: після великого страждання за правду; марилися муки християн в Україні — такі, як колись витерпіли перші вірні Церкви, в перші віки. І він сам призначив болючій своїй думі, нехай «огнем-сльзою упаде колись на землю і притчею стане розпинателям народним, грядущим тиранам». Ці пекучі слова поета-пророка повно ствердилися під час комуністичного переслідування християн: зруйновано автокефальну Церкву в Україні, вбито всіх єпископів її та багато тисяч священиків разом із сотнями тисяч прихожан; розвалено храми або знечещено їх. Наприклад, одну всенародну святиню України, Софійський собор у Києві, глумливо обернено в «музей» з бюрократичними канцеляріями; а другу святиню, Печерську лавру в «заповідник», з такою ж зневагою. В справжньому значенні слова, розп'ято на хресті католицьку Церкву в Західній Україні; замучено її ієрархів і стероризовано її громади, як колись, в перші віки гоніння на християн. Заборонено мати Службу Божу рідною мовою, так само заборонено друкувати Біблію рідною мовою в Україні, хоч таке право мають всі колишні колонії в Африці та Азії.