Середні віки Л. Українки

Суттєвим є також те, що автор, «осучаснюючи» тему, відзначає згубний вплив буржуазного модернізму на єв­ропейське мистецтво. Айрон зневірився в старому світі не тільки тому, що той світ «зостарівся в гріхах, закосте­нів у звичках нечестивих». Леся Українка з тривогою нагадує про «готовий заніміти» хист Італії, про салонні, елітарні таланти:

...В тих палацах,

немов заморські квіти, процвітаю

виборні талани — але в теплиці

скоріше нидіють, аніж цвітуть.

Нащадки велетів, самі здрібнілі,

якась безсила, пещена їх врода.

Варто звернути увагу на важливу рису стилю пись­менниці, що проявляється і в цьому творі, а саме: наяв­ність діалогу-полеміки, у якій кожна зі сторін по-своєму має рацію. Ця діалектика думки, зіткнення ідей, де нерід­ко важко визначити авторську позицію, дещо ускладнює вияснення смислу твору. В цьому випадку в драматичній поемі «У пущі» принципове значення має фінальна сцена. Річард не зломився під тягарем обставин бездуховної пущі, що губить таланти. Його непримиренність, твердість поглядів стануть прикладом для молоді — такий висновок прочитується завдяки образу юного Деві.Зв'язок художника з життям, сумніви у пошуках твор­чих шляхів, роль мистецької індивідуальності — все те, що завжди так хвилювало поетесу, відбилось у цій дра­матичній поемі.

3. Середньовічна легенда про Дон Жуана в трактуванні Л. Українки.

Тема й тип Дон Жуана склалися із середньовічних еспанських переказів та лицарських сатиричних пісень про лица­ря-розкішника, що перетворив своє життя в безкарний культ кохання. Згодом тему доповнено античним мотивом статуї-месника та фолкльорним образом завзятої людини, яка зухвало запрошує статую до себе на вечерю, за що платить власним життям.

Це була літературна реакція на розгульність і пиху епохи експансивних війн за Новий Світ та на середньовічну інквізицію вільного думання. Закрі­пилася донжуанівська ідея філософією рене­сансного протесту проти середньовічного цент­ралізму, всемогутности влади й держави та догматичного аскетизму церкви, що все земне й тілесне вважала гріховним. З таких політично-етичних джерел вилонився тип Дон Жуана й закорінився в національних літературах наступ­них століть, ставши втіленням свободи, са­моствердження людини та мистецькою формою, в яку письменники різних часів і культур вливали суспільний, моральний та філософічний зміст свого національного мікрокосму. Залежно від естетичних смаків доби, характерностей етнопси­хології й національного темпераменту донжуанів­ська проблема маніфестувалася у жанрах драми, трагедії, комедії, трагікомедії, сатири аби іронії.

Первотвором літературних варіянтів світової донжуанівської теми була драма еспанського ченця Тірсо де Моліни (Габрієля Теллеця, 1571—1648) «Севільський ошуканець, або Камін­ний гість» (1630), у якій любовник Дон Жуан убиває батька зведеної Анни, запрошує його статую до себе на вечерю, і цей потиском своєї камінної руки викликає в Дон Жуана страх і покаяння, провалюючись у підземний світ кари.

Вийшовши за межі свого походження, еспанський Дон Жуан трансформується в міру політичного клімату, моди та норовів прибраної батьківщини.

Італія, що першою зацікавилася еспанським любовником і звідником, наділяє його прикмета­ми комічного жартівника, релігійно-індиферент­ного та з нахилом до атеїзму. Своє мислення і вчинки італійський Дон Жуан хитро маскує ідеями гуманізму.

У Франції, яка користувалася італійськими зразками, наголошена арогантність Дон Жуанового атеїзму, а в Мольєровій інтерпретації тема вперше набирає соціяльного забарвлення. Це — вільнодумець, свідомий насильник, егоїст і цинік—типовий для Франції XVII століття «лібертин», що затирає межу між свободою думки й свободою інстинкту, маскуючи їх інте­лектуальністю.