Середні віки Л. Українки

(з погрозою в голосі)

Громада власні парості негідні

рубати може і в вогонь кидати.

і їх ніхто не сміє боронити.

Річард

(до Годвінсона)

В такій громаді, справді, повна воля

всім фарисеям.

Так зав'язується конфлікт. Проповідник недвозначно на­тякає Айронові, що він парость негідна, яку можна зни­щити. І Річард відверто називає Годвінсона фарисеєм.

Далі конфлікт загострюється. За те, що Айрон всту­пив, за словами проповідника, з громадою в поєдинок, духовний пастор підбурює пуритан. Твори скульптора вважають богохульством, розбивають видатний твір ми­стецтва — найкращу скульптуру. На Айрона зводять нак­леп, звинувачуючи його у зв'язку з молодою індіанкою, з якої він ліпив скульптуру.

Джонатан, теж скульптор і колись товариш Річарда, скорився пуританам, «в покорі духа оддав на службу го­спода себе» — він ліпить підсвічники для церкви. Це корисно і дає прибуток. «Кому потрібна та краса?»,— так тепер говорить Джонатан про мистецтво і навчає Айрона:

Даремне ти з громадою завівся,

а надто з Годвінсоном.

Та Річард непорушний у своєму переконанні. «Путь моя правдива»,— заявляє він. Скульптор згадує притчу про Марту і Марію:

...Марта дбала про потреби часу,

Марія ж прагнула того, що вічне.

Едіта

Ти думаєш...

Річард

Іти услід Марії.

Річард не став на ганебний шлях, яким пішов Джона­тан, бо не може справжній митець зрадити свої ідеали і «від хисту відступитись». Такий висновок випливав із пе­реконань самого автора, який розцінює відступництво як самогубство митця. «Це страшна жертва душі, у мене рука не здійметься на таке самовбивство»,—так писала Леся в листі до Михайла Павлика.

Тут, у тексті драматичної поеми, читаємо слова Рі­чарда Айрона: