Середні віки Л. Українки

Погодившись із думкою Л. Старицької-Черняхівської, що «Камінний господар» є віддзеркаленням полеміки між тогочасними представниками двох суспільно-політичних орієнтацій, себто тих, що боронили думку «оволодіння державним апаратом» і тих, що вірили в «анархічне заперечення всякої державности», вважаємо, що ця полеміка була тільки мистецькою вихідною точкою Лесі Українки у сферу надчасових і надтериторіяльних проблем людських взаємних стосунків та парадоксів життя.

Автор «Камінного господаря» розглядає їх у контексті панівних течій європейського суспільно-філософічного мислення минулого.

В основному драма торкається вічних екзистенціяльних питань—конфлікту між людською мрією й реальністю, чуттям й інтелектом, свобо­дою й камінно-консервативним та джерел енергії, що мотивують людину в її самореалізації у світі відсутньої рівноваги й гармонії. На ці полярності драматург дивиться не з позиції однієї, а з суми філософічних систем, у центрі яких поставлена «романтична» іронія, яка зосереджується на відношенні людини до протиріч, що існують між дійсністю та людськими ілюзіями. Леся Українка «випробовує» життєздатність різних етичних та філософічних гіпотез і аксіом своїх попередників і сучасників, ілюструючи ці «правди» поведінкою своїх героїв та їх остаточними долями.І Побудований, наче на практичному принципі афористичної дефініції Сковороди — «Життя є філософія, і філософія є життя», «Камінний господар» втілює головні філософічні концепції епохи й надчасу у своєрідному чотирикутнику людських колізій — в Дон Жуані, Донні Анні, Командорі Дон Гонзаґо й Дольорес. Другорядні дійові особи (зокрема Сганарель і Маріквіта) є психологічним відпруженням та дзеркалом комічности ідеалів центральних персонажів драми. В цих персонажах — ідеї ірраціональної «волі» Шопенгавера та його вчення про сліподіючі сили, продуктом і жертвою яких є людина, про всесильність розуму (Донна Анна), культ моральности влади та право провідника застосову­вати всі середники для реалізування інтересів держави (Гонзаго) або влади (Анна). Тут егоцентричний опортунізм — «все або нічого» Кіркегарда й роздвоєність між моральною без­оглядністю й свободою чуттєвости Ібсена (Ан­на).

В героях «Камінного господаря» багато паралель з ідеями Ніцше про людську «волю до влади» (головно Анна), стремління до само­дисципліни (Ґонзаґо) та до творчої завершености (ліричний герой). Уявлення Ніцше про «надлюдину», себто індивідуальність, що прямує до здатности творчо скеровувати свою стихію та виходити понад почуття ненависти й жадоби помсти; його погляди на етичний індивідуалізм і людську свободу від насильних ідеологій та правил. Та, врешті, теорія Ніцше про вічний конфлікт між принципом «діонізіянським», ор­ганічно буйним і одночасно трагічним, та «аполлонівським» консерватизмом — джерелом однобічно-умовних схем речей. Ці принципи-типи культур Ніцше намагається «сублімувати» й гар­монізувати в «цілісній . культурі» й «цілісному колективі» на засадах антимасовости, інди­відуального вибору етичного кодексу та культу форми, яка прямувала б до рівня «прекрасного».

Отим стимулом, внутрішньою енергією, яку Шопенгавер зве {раціональною «волею», Гегель «розумовістю», Ніцше «гоном» до влади. Шов жіночою «життєвою силою»,— в Лесі Українки є своєрідний антитетичний сплав вольовости й емоційности з перевагою останнього. З одного боку, вчинками її героїв керує містичний прин­цип, що не піддається людській дефініції й логіці (Дольорес), а з другого—оте «contra spem spero» і «незламний» віталізм, який авторка окреслює «жіночою провербіяльною живучістю» (Анна). Поруч і над ними існує скептицизм драматурга, та етичний і пізнавальний принцип, що має паралелі у філософії Сковороди, й концеп­ція ідеального, реального й того, що мало б бути у постулятах Юркевича й українському світо­сприйманні.

«Серце» пронизує всю драму й виявляється в різних формах самореалізації героїв. У Ко­мандора й Анни воно прагматичне і є запорукою громадської «почесности» й закріплення влади; в Дон Жуана це почуття стихійне, що на кінці драми переходить в «одчай», а в Дольорес це неокреслене почуття, що веде до самопожертви. Спільним знаменником цих виявів «серця» є відсутність взаємности й гармонійної завершености.

Колективно «persone dramatic» «Камінного господаря» творять макросвіт ідей і їх колізій, а індивідуально кожний з персонажів є мікро­світом, в якому схрещуються й зударяються основні концепції драми — свобода, влада й за­кон з однією підкресленою домінантою. В не надто глибокого «мислителя» Дон Жуана наголо­шена абсолютна, до меж анархічности, свобода, з претензіями Ніцшевої «надлюдини»; в Донни Анни вперте й безоглядне стремління до влади, що розумом, хитрощами й своїм жіночим чаром підпорядковує громадські правила своїй концепції волі, а воля це — влада й «потрібен камінь, коли хто хоче будувати міцно своє життя і щастя». В Командора акцентоване «камінне» служіння громадській етикеті та державному й Божому законові, а в Дольорес — іраціональне серце й містична надзаконність.

Авторове згущування барв і драматична загостреність світосприймання героїв випливає з двох джерел — суб'єктивного й об'єктивного, які зливаються в одне психологічне й мистецьке русло. В ньому автобіографічний первень безнастанної боротьби чутливої душі драматурга зі своєю чорною долею і зневірою в осягнення повної любови та розумове зусилля поетки перемогти в собі ці почування і вбрати їх в об'єктивне, віддалене від себе філософічне уза­гальнення трагедійности. Тут намагання Лесі