Середні віки Л. Українки

В Англії Дон Жуан стає втіленням розпусти англійської аристократії та королівського двору XVII століття, який мотивує свою аморальність модною тоді філософією сексуалізму. Об'єднавши холодну раціональність з крайнім темпераментом, англійський Дон Жуан допускається крайньої розпусти, оргій, грабежу і вбивств, перевищуючи цим усім своїх попередників. Місце веселого дотепу й легкого жарту, питомих італійським п'єсам, перебирає важкий і масний гумор, а тонкі французькі натяки — відверта порнографія. Англійські й французькі Дон Жуани XVIII століття менш вульгарні, зате загрозливіші своєю поведінкою й манерами, що й віддзеркалювало дещо змінене моральне обличчя аристократій обох суспільств.

У Дон Жуанів повищої епохи домінує загострена антисоціяльність та єхидна, а то й брутальна аморальність, яка завжди знаходила своїй поведінці теоретичні моральні облегшення.

Доба романтичного бачення донжуанівської теми почалася оперою В. А. Моцарта «Дон Джованні» (1787) на лібретто італійського драматурга Лоренцо да Понте. Моцартова музика наголошувала гуманістичні прикмети в особі Дон Жуана, який бачив своє самореалізування в життєвій насолоді. Характерний попе­реднім трактуванням теми конфлікт одиниці й суспільства, Моцарт — да Понте замінили внутрішнім конфліктом героя в обличчі об'єктив­ної людської приречености — смерти. Таке ро­зуміння типу Дон Жуана створило уявлення про нього як самітника-бунтаря й шукача ідеалу «вічної молодости й жіночости», людини, що нібито знайшла «порозуміння» й «гармонію» зі своєю приреченістю.

В 1787 р., коли була завершена й поставлена (у Празі) опера «Дон Джованні», Моцарт писав своєму смертельно хворому батькові Леопольдові: «Оскільки... смерть є справжньою ціллю нашого існування, я, в останніх кількох роках, створив собі таке близьке відношення до цього найкращого й найвірнішого приятеля людства, що його образ не тільки не лякає мене, але, справді, дуже заспокоює і втішає». Однак напередодні своєї смерти Моцарт каже зовсім інше: «Тепер залишати моє Мистецтво, коли я вже не мушу бути невільником моди, коли я можу літати на крилах фантазії...» Отже, в обличчі власної смерти Моцартова «гар­монійність» між життям і смертю, чуттям і розумом, бажанням і реальністю зникають і перемагає трагедійна людська приреченість, що й лягло в основу донжуанівської теми у філософії романтизму.В німецькому романтичному світосприйманні донжуанівська легенда часто наближається, а то й сплітається з фавстівською, бо і Дон Жуанові, і Фавстові спільна прикмета тілесної гріховности й людського бажання ума збагнути надприродну «логіку». Обом характерний дух спротиву й гор­дині та намагання переступити границю суспіль­них законів. Дон Жуан робить це в ім'я насолоди, а Фавст — задля пізнання. З цього міркування народжується новий мотив у донжуанівській темі — мотив реабілітації еспанського й інших грішників та прощення їм гріхів минулого. Він став відображенням шукача вищого й ідеального, себто віддзеркаленням філософії романтизму. Однак безрезультатне шукання ідеалу краси й розчарування у своїх спроможностях зрозуміти недосяжне викликає у романтичного Дон Жуана бунт проти метафізичного й суспільних конвенціональностей.

У дусі Е. Гофмана, який довільно наслідував да Понте — Моцартового Дон Жуана, підійшов до донжуанівської теми російський інтерпрета­тор О. Пушкін, даючи перевагу містичним прикметам героя. Традиційний конфлікт одиниці й суспільства переростає в Пушкіна у трагедію пристрастей. Теж оправдують вчинки Дон Жуана французькі письменники П. Меріме й А. Мюссе, а А. Дюма розвиває романтичний мотив про­щення й спасіння Дон Жуанової душі, наділяючи його почуттям справжньої любови. Ірляндець Б. Шов у своїй філософсько-пародійній драмі «Людина й надлюдина» дивиться на Дон Жуана з позиції філософії віталізму. Його героя «пе­реслідує» присутність жінки - втілення первооснови «життєвої сили», яка стоїть на дорозі героєвого мислення, мистецької самореалізації та стремлінь сягнути вершин ідеалу «надлюдини».

Модерним баченням теми Дон Жуана є драма української письменниці Лесі Українки «Камінний господар» (1912). У цій темі Леся Українка відзначає щось «містичного» й «диявольського», щось, що виду­мав «ворог роду людського» та об що протягом століть розбиваються «найкращі натхнення і найглибші думки» людських намагань розгадати таємниці життєвих протиріч та парадокси міжлюдських стосунків. Темою, на яку, згідно з її оцінкою, писано багато, але «доброго написано мало». Свого «Камінного господаря» Леся Українка вважає «українською версією світової теми про Дон Жуана», в якій вона не мала на меті «подавати щось нового до усталеного в літературі типу Дон Жуана, хіба лише підкреслити анархічність його вдачі».

Ідеєю «Камінного господаря» Леся Українка бачить перемогу «камінного», консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки (Донни Анни), а через неї і над Дон Жуаном — «лицарем волі». Цей автокоментар Лесі Українки накреслює загальну концепцію драми, а в листі до Ольги Кобилянськрї (20 квітня 1913) авторка її доповнює характеристикою, модифікуючи тра­диційні риси героїв легенди. Однак оригіналь­ність і українськість донжуанівської теми Лесі Українки, з погляду філософічного й фор­мального, є в чомусь глибиннішому.