РЕГІОНАЛЬНІ НАПРЯМКИ Й ОСОБЛИВОСТІ ГЕОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ЄВРОАТЛАНТИЧНИЙ ВЕКТОР
РЕГІОНАЛЬНІ НАПРЯМКИ Й ОСОБЛИВОСТІ ГЕОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ЄВРОАТЛАНТИЧНИЙ ВЕКТОР
а) Країни Західної Європи та проблеми європейської інтеграції
Одним з потенційних факторів сприяння розвитку відносин України з провідними державами Західної Європи та її інтеграції до європейських структур співробітництва і безпеки є "стратегічна відкритість" обох партнерів. І Україна, і Європейська спільнота (інституції та національні держави) формують стратегії свого розвитку, намагаються визначити свої специфічні ролі та моделі виживання у майбутньому. Ці пошуки ідентичності у швидкозмінному середовищі надають можливість партнерам брати активну участь у визначенні цілей та пріоритетів один одного.
Такий процес відбувається вже сьогодні. Згадаймо, наприклад, зусилля України гарантувати нерозповсюдження ядерної зброї на території нових членів НАТО чи активність Ради Європи у переконуванні України відмінити смертну кару.
Однак стратегічна відкритість і геополітична невизначеність можуть стати бар'єрами на шляху інтеграції України в європейську спільноту. Понад те, внутрішні загрози безпеці України (у першу чергу - конфліктогенний процес формування й посилення національ них і місцевих політичних та економічних еліт, нехтування демократичними нормами у повсякденному житті української влади й суспільства тощо) можуть відволікти увагу від "зовнішніх" зносин з державами Західної Європи, що не пропонують адекватних рішень для гострих внутрішніх протиріч України.
Щоб запобігти "відвертанню від Європи", слід не лише підкреслювати геополітичне значення поглиблення двосторонніх зв'язків з країнами цієї частини континенту, посилення інтеграційних процесів, а й демонструвати практичну корисність такої співпраці, перспекти ви адаптації європейського досвіду на українських теренах. Один з можливих сценаріїв поглиблення інтеграційних процесів запропоно вано далі.
Для оптимізації політики на західному напрямку слід було б повніше використовувати переваги поліархічної моделі, що склалася у двосторонніх відносинах держав Західної Європи. Суть моделі полягає в тому, що інтеграція в регіоні тісно поєднується з процесами децентралізації та регіоналізації. До того ж міждержавні відносини, наприклад, у ЄС, визначаються і формуються не лише державними бюрократичними інституціями чи органами самого Союзу. Все більшої ваги набирають контакти між окремими громадянами, недержавними організаціями та структурами, прямі зв'язки між регіонами (федеральними землями, провінціями) різних країн.
Тому для України важливо було б розпочати диверсифікацію відносин із західноєвропейськими державами, пріоритетно розвиваючи їх на недержавному рівні, залучаючи до співпраці якомога ширше коло "акторів" суспільства.
Не слід забувати і про структурно-організаційну різноманітність європейської інтеграції, активним членом якої прагне стати й Україна. З одного боку, це процес формування блоків держав усередині Євросоюзу. Тимчасові (чи постійні) коаліції, односторонні ініціативи тієї чи іншої країни мають стосуватися тих сфер, де вони є лідерами і де вони найбільше підготовлені до вирішення відповідних проблем. "Прорив" кількох має наслідком "підтягування" інших. Коаліції та альянси у рамках, наприклад, СНД спрямовані у першу чергу на дезінтеграцію, на блокування тих чи інших загальноінтег раційних ініціатив. Разом з тим, ЄС як осердя європейських інтеграційних процесів є не єдиним механізмом зближення країн - його членів. Можна згадати численні інституції (Рада Європи, НАТО, ЗЄС тощо), які додають свою специфіку до всього інтеграційного комплексу.
Важливим при виробленні зовнішньополітичної стратегії було б і врахування того факту, що, попри багатолітні традиції співпраці, держави Західної Європи не вирішили проблеми делегування державних повноважень наддержавним структурам . Найяскравіше вона проявилась у перипетіях формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС, у дискусіях про оборонну політику та щодо створення європейської армії. Це протиріччя, очевидно, ніколи не знайде свого повного розв'язання в рамках ЄС.
Тому європейська інтеграція набуває форми балансу як національ них інтересів окремих держав, так і відносин між державними та наднаціональними структурами, який, забезпечуючи збереження національного суверенітету, при вмілому використанні стає одним з чинників прискорення інтеграційних процесів. Україні слід було б ширше використовувати досвід держав - членів ЄС у відстоюванні власних національних інтересів, у пошуках взаємоприйнятних компромісів тощо. Відносини з країнами регіону та європейськими інституціями не повинні перетворитися для України на "гру в одні ворота", коли одна сторона нав'язує власні рецепти та сценарії іншій.Поліархічна модель розвитку стала можливою в Європі і завдяки тому, що інтеграція зароджувалась спочатку в економічній сфері, поступово еволюціонуючи до рівня вироблення спільних політичних підходів. "Первинність" економічної сфери, "диктат" її ринкової моделі, жорстка необхідність конкурувати із США та країнами АТР зробили неможливим встановлення відносин політичного домінуван ня якоїсь однієї держави. Той же принцип відтворила і бюрократич на система Європейського Союзу, унеможлививши контроль однієї країни в якомусь комітеті, на якомусь напрямку інтеграції.