Програма НАТО «Партнерство заради миру» та її значення для зміцнення міжнародної безпеки

На Празькому саміті в листопаді 2002 року були ухвалені Індивідуальні плани дій партнерства (ІПДП) призначені для країн, що мають політичну волю і можливості поглиблення відносин з НАТО. Ці плани розраховані на два роки і спрямовані на об'єднання різних механізмів співпраці з Альянсом, з особливим наголосом на підтримці розвитку національних реформ.

Два раунди розширення НАТО, які пройшли у 1999 та 2004 роках, змінили баланс між членами Альянсу і партнерами. У березні 2004 року партнерів залишилось менше, ніж членів Альянсу і вони представляли собою досить неоднорідну групу країн. Ця група включає в себе балканські країни, що все ще мали подолати проблеми минулого, стратегічно важливі, проте недостатньо розвинуті країни Кавказу та Центральної Азії, а також нейтральні держави Західної Європи. Деякі з цих країн перебувають у процесі розвитку власних збройних сил і структур оборони, в той час як інші вже зараз можуть робити вагомий внесок в операції під проводом НАТО і можуть запропонувати іншим партнерам дорадчу, навчальну і практичну допомогу у різних галузях.

Сьогодні 20 країн-партнерів проводять регулярні консультації з 26 членами Альянсу у форматі РЄАП, який дає можливість поглиблювати співпрацю у вирішенні багатьох питань оборони і безпеки. Вони часто проводять спільні військові навчання та взаємодіють, військові країн-партнерів беруть участь у миротворчих операціях НАТО, члени Альянсу і партнери спільно виконують завдання в межах боротьби з тероризмом. На момент закінчення холодної війни ніхто не міг передбачити такі глобальні зміни в розвитку євроатлантичного стратегічного середовища.

Первинною метою політики НАТО, спрямованої на розвиток партнерства, було подолання бар'єрів та зміцнення безпеки через діалог і співпрацю.

За весь період до програми партнерства приєдналися 30 країн — Албанія, Вірменія, Австрія, Азербайджан, Білорусь, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Естонія, Фінляндія, Грузія, Угорщина, Ірландія, Казахстан, Киргизька Республіка, Латвія, Литва, Молдова, Польща, Румунія, Росія, Словаччина, Словенія, Швеція, Швейцарія, колишня Югославська Республіка Македонія, Таджикистан, Туркменістан, Україна і Узбекистан.

У 1997 році із підписанням Основоположного акту про взаємні відносини, співробітництво і безпеку між Росією і НАТО та Хартії про Особливе партнерство між Україною і НАТО були встановлені особливі відносини партнерства з Росією та Україною. Відносини між Росією і НАТО поглибились після створення Ради Росія - НАТО в 2002 році, в межах якої Росія і країни Альянсу зустрічаються на рівних.У листопаді 2002 року були зроблені чергові кроки для поглиблення і розширення відносин між Україною і НАТО, що засвідчило ухвалення Плану дій Україна - НАТО, який спрямовано на підтримку українських реформ на шляху країни до цілковитої інтеграції в євроатлантичні структури безпеки. Також щороку складається Цільовий план. І вже оприлюднено Цільовий план Україна НАТО на 2006 рік, затверджений президентом Віктором Ющенком.

Десять країн-партнерів стали членами Альянсу. Чеська Республіка, Угорщина та Польща приєдналися до Альянсу в 1999 році, а в 2004 до НАТО вступили Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина і Словенія. Три країни-кандидата готуються до майбутнього членства, а саме: Албанія, Хорватія і колишня Югославська Республіка Македонія.

Боснія і Герцеговина та Сербія і Чорногорія також сподіваються приєднатися до програми "Партнерство заради миру" та Ради євроатлантичного партнерства. НАТО підтримує їхні прагнення, але визначила ряд необхідних вимог. Серед них співпраця з Міжнародним трибуналом в Гаазі, зокрема, затримання Радована Караджича та Ратко Младича, найвідоміших підозрюваних військових злочинців. Тим часом НАТО вже надає допомогу Боснії і Герцеговині у здійсненні військової реформи. З Сербією і Чорногорією також розвивається обмежена військова співпраця, наприклад, військові і цивільні представники цієї країни навчаються на орієнтаційних курсах НАТО, що дає їм можливість ознайомитись з Альянсом, питаннями врегулювання криз, миротворчими операціями і принципами військово-цивільної співпраці.

До основних механізмів діяльності НАТО належить проведення регулярних консультацій з країнами-партнерами в Раді євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка забезпечує загальний політичний формат для відносин з партнерами. Кожна країна-партнер також має можливість розвивати індивідуальні відносини з Альянсом у межах програми "Партнерство заради миру", що є програмою практичної співпраці і заходів, з яких партнери можуть самі обирати ті напрямки, які відповідають їхнім пріоритетам. Ці два основних механізми партнерства стали невід'ємними складовими євроатлантичної архітектури безпеки.

На самітах в Мадриді (1997), Вашингтоні (1999), Празі (2002) і Стамбулі (2004) були зроблені кроки на шляху поглиблення співпраці між НАТО і країнами-партнерами. Ініціативи, запропоновані на самітах, базуються на принципах співпраці, демократії, індивідуальної свободи та верховенства права і свідчать про відданість основній меті партнерства: зміцненню і поширенню миру і стабільності в євроатлантичній зоні та поза її межами. Ці спільни цінності та принципи задекларовані в Статуті ООН та Вашингтонському договорі