Філософія київського кола (М.Бердяєв, Л.Шестов, В. Зеньковський та ін.)

Послідовний і рішучий прихильник незалежної авто¬ритарної української держави, навіть з ознаками касто¬вості і мілітаризму, Д. Донцов рішуче виступав проти най¬менших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократи. Навпаки, в них він вбачав головні причини поневолення України, падіння національ¬ної свідомості, формування в українському народі духу примиренства, «гермафродитського світогляду» та капіту¬лянтства.

Драгоманівському «демократизму» і «соціалізму Марк¬са—Леніна», «пересмикнутих отрутою москвофільства», Д. Донцов протиставляв націоналізм з ідеєю політичної на¬ції — «нації, ідеалом і метою якої був би політичний дер¬жавний сепаратизм, повним розривом з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному ком¬плексові Московщини; під оглядом соціяльним — негація соціалізму» (Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто,1966. — С. 3).

Досягнення незалежності і повного сепаратизму Д Дон¬цов уявляв як боротьбу (а не «порозуміння» чи «ево¬люцію»), національну революцію проти Московщини, до¬вершити яку має людина нового духу, духу, протилеж¬ного занепадницькому духові речників української інте¬лігенції XX ст., яку, використовуючи слова І. Франка, нази¬вав інтелігенцією з «рабським мозком» і «рабським сер¬цем».Відповідно до наведеного Д. Донцов «роз'їждженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках» протиставляв незнаючу сумніву віру в свою ідею, в свою Правду; літеплово — сентиментальній любові до жрідної неньки», любові спокою та ідилії — патос шевчен-кової, не роздвоєної «одної любові» до своєї нації, її вели¬кого минулого і П великого майбутнього; хитливій волі тієї інтелігенції, «нетвердій в путях своїх», задавленій в «об¬ставини», тобто в ту чужу силу, яка їх створила, — безком¬промісний дух, примат його сили над силою матерії; евнухському реалізмові — ту містику, без якої всяка по¬літика мертва, і містику, яка є джерелом життя нації та П сили (див.: Том же. — С. 4—5). Різницю між народництвом і націоналізмом він розглядав як діаметрально протилеж¬ні світовідчуття: «світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект», двох темпераментів: «чин — і контепляпія, інтуї¬ція — і логіка, агресія — і пасивність, догматизм — і релятивність, віра — знання» (Том же. — С. 17).

Особливо різко Д. Донцов нападав на розум, знання. На його думку, саме інтелектуалізм привів нашу національну думку до квієтизму, допроводив П зречення власного націо¬нального ідеалу до свого роду «універсалізму», в якім ги¬нуло всяке національне почуття, тому що все вирішувало¬ся не існуванням окремої нації, а силою всевладного розу¬му, який пояснював причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, нерозумінням, ігнорацією, неуцтвом, браком культури.

Шляхом ліквідації такого ненормального стану, образли¬вого для «нашого культурного віку», вбачалося лише нау¬кове обґрунтування «ідеалу людяності», відчинення очей гнобителям і гнобленим на цю ненормальність. Тобто тре¬ба лише придумати логічний, ідеальний устрій суспільства і переконати людей у його доцільності, і всі заплутані громадські справи, в тому числі і національна, розв'яжуть¬ся «умвліч». Приваблюючи простотою розв'язання націо¬нальної проблеми, подібне розуміння в дійсності повертало¬ся пошуками якоїсь однієї загальної правди, а фактично притупленням національної свідомості, запереченням спон¬танної волі до життя нації, яка розглядалася як щось під¬рядне.

Називаючи людей з притупленою національною свідо¬містю «провансальцями» й протиставляючи провансальству націоналізм, Д. Донцов виходив з того, що в основі взаємин між націями і народностями лежить боротьба за існування, прагнення до влади, експансії, панування. «Зміц¬нювати волю нації до життя, до влади, до експансії, — наголошував Д. Донцов, — означив я як першу підставу націоналізму» (Том же. — С. 244).

Саме з них виростає національна ідея, наступними підста¬вами якої є фанатизм великих ідей та аморальність. Пер¬ший виростає з віри як бачення своєї правди для всіх обов'язкової, загальної, яка має бути прийнята іншими, що зумовлює його агресивність і нетерпимість до інших по¬глядів; друга є підпорядкуванням особистого загальному, жорстоким моральним приписом.

Оскільки історія, як і природа, не знає рівності, то той, хто хоче забезпечити собі місце під сонцем, мусить довес¬ти свою здібність до того, а історія показує, що панувати могли раси, натхненні великим безінтересовим патосом

(«теологічною» ідеєю), великим фанатизмом, який є неми¬нучою складовою частиною кожної ідеї, що «глядить в будиччину». Знову-таки раси й ідеї, які «хочуть грати ролю в історії, мають гукати не до світової «справедливості», лише до своєї волі і здібностей — пхнути історію наперед, пра¬цювати для поступу» (Гам же. — С. 282). Поступ Д. Донцов розуміє як право сильних рас організувати людей і наро¬ди для зміцнення існуючої культури і цивілізації, що фак¬тично неможливо без насильства.