Філософія київського кола (М.Бердяєв, Л.Шестов, В. Зеньковський та ін.)
Встановивши зв'язки з українською громадою в Петер¬бурзі, він брав активну участь у революційному русі, а в 1905 р. став членом УСДРП. За участь у мітингу, проведе¬ному українською студентською громадою, Д. Донцов 12 жовтня був заарештований і кинутий до в'язниці. Після звільнення навчався в Петербурзькому університеті, який закінчив у 1907 р. Переїхав до Києва, продовжуючи ре¬волюційну діяльність. Другий арешт примусив Донцова в 1908 р. нелегально виїхати до Галичини. Вивчав право у Віденському університеті, друкувався в «Літературно-нау¬ковому віснику» М. Грушевського, «Українському житті С. Петлюри. В 1912 р. на Другому українському з'їзді сту¬дентів у Львові засудив поширення в Галичині москво¬фільських тенденцій, відійшов від соціалізму, порвав усі відносини з УСДРП. З 1914 по 1916 р. жив у Відні, а з 1916 р. в Швейцарії.
У березні 1917 р. Д Донцов повернувся до Львова, а че¬рез рік переїхав до Києва, разом з М. Міхновським орга¬нізував Партію хліборобів-демократів, керував в уряді Скоропадського Бюро преси та Українським телеграф¬ним агентством. Після заяви українського уряду про союз з Росією 13 січня 1919 р. повернувся до Швейцарії, пра¬цював в Українській дипломатичній місії. З падінням УНР переїхав до Львова, видавав журнал «Літературно-науко¬вий вісник», написав і видав у 1926 р. свою книгу «Націо¬налізм».У Львові Д. Донцов прожив до 1939 р. На початку дру¬гої світової війни польською владою він був інтернова¬ний до концтабору, після виходу з якого в 1939 р. пере¬їхав до Бухаресту, а потім до Праги, окупованої гітлерів¬ськими військами.
На той час Прага втратила своє значення загальновиз¬наного центру української наукової еміграції. Загалом зв'язків з нею Д. Донцов практично не мав, та й вона не особливо сприймала автора «Націоналізму», тим більше після його контактів з Гітлером. В 1943—1944 рр. останній раз побував в Україні.
Розгром фашизму, наближення радянських військ до Праги змусили Д. Донцова перейти спочатку до амери¬канської зони, а потім перебратися до Парижу, Лондону, пізніше США.
Відчуваючи відчуження в емігрантських колах США (ба¬гато українських організацій відмовилися допомагати йому через нерозбірливість у виборі політичного партнерства, нездатності зжитися з ними), в 1947 р. Д. Донцов переїхав до Канади (Монреаля), де прожив до кінця свого життя. Помер 30 березня 1973 р., похований на українському цвин¬тарі в Баундбруді (США).
Головні праці Д. Донцова: «Модерне москвофільство», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Московська отрута», «Дух нашої давнини», «Олена Теліга», «Кардинал Мерсіє», «Хрестом і мечем», «Ключ доби».
Отримавши юридичну освіту, Д. Донцов добре знав філософію античності, європейського Середньовіччя, Нового часу, німецьку класичну філософію, вільно орієн¬тувався в сучасних новітніх течіях філософської думки, в тому числі і марксизму. Широко послуговувався ідеями вітчизняної філософської та суспільно-політичної дум¬ки: давньоруської доби, письменників-полемістів XVI— XVII ст., професорів Києво-Могилянської академії, Г. Ско¬вороди, П. Юркевича, М. Костомарова, П. Куліша, особ¬ливо Т. Шевченка. Знав сучасну українську, російську, за¬хідноєвропейську літературу.
Однак ставлення Д. Донцова до всієї філософської і культурної спадщини, ідей своїх сучасників було досить специфічне в їх переломленні через одну ідею — націо¬нальну, яка стала альфою і омегою його світогляду, всіх теоретичних роздумів. У служінні цій ідеї він йшов і «за Богом, і за Мамоною», еклектично використовуючи все те, що, на його думку, на цю ідею працює: філософські погляди античності і Нового часу; радикалізм російської революційної інтелігенції, що керувалася принципом «все або нічого», зокрема нечаївщини; практику більшовизму і фашизму; однобічне витлумачення історичних фактів;
приписування іншим своїх думок і побажань; обґрунтування національної ідеї не реальними фактами життя України, а посиланнями на іноземні джерела.
Відсутність чітких меж теоретичного осмислення повер¬нулося у Д. Донцова еклектичними побудовами в теорії, а в практиці — крайньою формою радикалізму, який вихо¬див з того, що не існує положення, яке було б непідвлад¬ним суб'єктові політичної дії, спрощенням складності ситу¬ації з П реальними труднощами та граничним загострен¬ням проблеми як засобу її розв'язання.
Щоправда, як зауважував В. Липинський, Д Донцов ніко¬ли не прикладав рук до реалізації ідей, які проголошу¬вав, не уточняв їх у формі політичних чи соціальних програм, а тільки кидав лозунги, створював враження (Липинський В. Донцов і Липинський // Сучасність. — 1992. —№ 6. — С. 82).