Філософія київського кола (М.Бердяєв, Л.Шестов, В. Зеньковський та ін.)
Єдиним суб'єктом історії і культури Д. Донцов вважав націю, ототожнюючи її з етносом як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, гено¬фондом. У цій єдності право національної суспільності вище від права одиниці, особи, які повинні коритися сус¬пільності, бути жертвеними, відмовлятися від свого доб¬робуту в ім'я суспільності.Нація — не однорідна. Вона структурована, ієрархічна, в ній кожний клас, соціальна група повинна перебувати на своєму місці. Носієм ідей, морального закону, симво¬лом і прикладом нації постає не народ (маса), а активна, відважна, спрагнена влади меншість, тобто правляча вер¬ства, еліта. Вона визначає історичну долю етносу (нації), її духовні цінності і територію, і будучи своєрідним Орде¬ном «суворо карає всякі відсередкові егоїстичні тенденції в лоні своєї групи чи суспільності, не піддаючись голосу фальшивої «людяности», не позволяючи тим егоїстичним тенденціям розсадити суспільність, яку тримають вкупі і в силі лише ця пильність провідної касти та її чесноти...» (Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич, 1991. — Є. 16). До основних чеснот цієї еліти Донцов відносив героїзм, не потурання злу, віру в своє високе «післанництво», відданість справі, поняття честі, фанатизм у службі ідеї, відвагу стояти і впасти при своєму ідеалі, в цілому ж зво¬дячи їх до трьох головних: благородності, мудрості та муж¬ності.
На думку Д. Донцова, коли суспільство починає ділити¬ся на маси й на еліту, касти, то цей поділ відбувається не по соціальних, лише по людських категоріях, такою ж мі¬рою як не покривається ранговим поділом на класи вищі й нижчі, а випливає з органічного розподілу функцій, бо в суспільстві є заняття, діяльності, уряди, які за їх приро¬дою є спеціальними й мусять бути спрямовані спеціаль¬ними, обдарованими людьми, спеціально до того селекціо¬нованими.
При цьому він не виключає можливості одиничних пе¬реходів з нижчої касти у вищу, навіть зазначає, що такий перехід допустимий і навіть потрібний, проте за умов «сродности», оскільки перескоки у невласну собі природу мстяться фатально не лише на винних, а й на невинних, на цілім тлі нації.
В цілому ж, кожний в суспільстві, кожна соціальна гру¬па відповідно до своєї природи і «сродности» повинна зай¬няти свій власний ієрархічний щабель. Якщо такий по¬рядок порушується, знищується, зникає або через «зах¬ланність і розперезаність низів», або через розклад нагорі, тоді спільнота стає частиною чужого, сильнішого держав¬ного організму, в якому засада кастовості зберігається, або повертає до форм примітивного устрою з тираном на чолі.
Без провідної касти, кермуючої верстви суспільність не існує, а існує стадо, тому що втрачається морфогенетична функція життя, формотворча функція того невидимо¬го, тої творчої сили та життєвої енергії, яка формує речі і людські спільноти. Та знову цю животворчу, формотвор¬чу функцію в суспільстві можуть виконувати не всі, а тільки люди особливого складу, особливої вдачі: аскети, подвижники, фанатики, що на противагу представникам субстрату, розлізливих, млявих, сентиментально-сльозливих і оспалих є сухими й вогненної душі формотворцями, палимі невгасним внутрішнім вогнем. Люди ці складають вищу провідну касту нації, тверду до себе, ворожої сус¬пільності і до сил зовнішнього світу, власної суспільності. Вони прагнуть до сильної влади, здатної забезпечити неза¬лежність нації, своє панування в суспільстві.
Провідна верхівка — це голова нації, що дає її силу і там, де не було влади, панування, там і не було свобо¬ди — було рабство, вік маси, вік юрби. Встановлення вла¬ди юрби, маси і привело до кризи не тільки Україну, а й Європу. Адже там, де «влада знижується до маси, замість піднесення її до себе, запобігаючи ласки вулиці, замість творити справедливість, де тратять віру в своє покликан¬ня правити країною й виконувати прерогативи влади — там купно ця влада гине під руїнами суспільства, звале¬ного цими відсередніми партикулярними безпардонними егоїзмами частин» (7'ом же. — С. 282).
З позиції ставлення до національного питання, націо¬нальної ідеї загалом підходив Д. Донцов до оцінок діяль¬ності й творчості українських письменників, політичних та громадських діячів. Він високо цінував полемістів XVI—XVII ст. І. Вишенського, Г. Сковороду, а особливо Л. Укра¬їнку, О. Телігу, Є. . Маланюка, О. Ольжича.
Різко, досить часто незаслужено, нападав на М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Вороного, М. Рильського. Діста¬валось від нього і і В. Винниченку, М. Грушевському; це викликало негативну зворотну оцінку його творчості та діяльності. Що с-стосується впливу Д. Донцова на націо¬нальний рух, то саме його погляди стали ідеологічною ос¬новою світоглядну та практики керівників Організації українських революціонерів-націоналістів С. Бандери, Р. Шухевича з їх [ потягом до авторитаризму. Радянський уряд вніс Д. Донцова до списку «міжнародних військових злочинців».