Філософія київського кола (М.Бердяєв, Л.Шестов, В. Зеньковський та ін.)
В.Липинський
Національне питання також перебувало в центрі уваги українського історика, соціолога, публіциста, ідеолога консервативно-монархічного » напрямку української соціально-політичної думки В’ячеслава Липинського. Його творчість при¬вертає особливу увагу як з погляду практичної реалізації ідей державотворення, так і в контексті сучасного захід¬ноєвропейського неоконсерватизму.Народився В. /Липинський 5 квітня 1882 р. в с. Затурцях на Волині в п польській шляхетській сім'ї. Під впливом духовно-політичного клімату того часу ще учнем київської гімназії ввійшов & до складу української середньої шкіль¬ної громади, усвідомив себе українцем, став на шлях хлопоманства. Після закінчення Краківського (історія) та Женевського (агрономія) університетів поселився під Уман¬ню в своєму родовому помісті (маєтку), працюючи над по¬верненням до українства спольщеної шляхти. Обстоюючи ідеї хлопоманства, все ж таки прагнув до того, щоб шлях¬та, ставши в своїй політичній свідомості українською, за¬лишилась недекласованою і не втратила свого корпора¬тивного стану.
Прибічник незалежності української держави, В. Липинський був одним з організаторів таємних підготовчих фондів для утворення за межами Російської імперії укра¬їнського політичного центру, з якого в серпні 1914 р. у Львові утворився Союз визволення України і Головна Ук¬раїнська Рада. Під час першої світової війни служив у російській армії.
Після Лютневої революції 1917 р. В. Липинський орга¬нізував у Полтаві свою українську військову частину, од¬нак ця діяльність не знайшла підтримки в боку Генераль¬ного секретаріату військових справ. Розчарувавшись в діяльності українських революційних демократів, вважа¬ючи їх незрілими до державного будівництва, в 1917 р. став одним з організаторів Української Демократичної Хліборобської партії, для якої розробив програму. Під час Гетьманщини — посол України у Відні, залишаючись на цій посаді до липня 1919 р. Після падіння УНР до 1926 р. жив в Австрії, де очолив створену ним політичну органі¬зацію орденського типу Український Союз хліборобів-державників, її політичний орган «Хліборобська Украї¬на». В 1926—1927 рр. був завідуючим кафедрою історії української державності Українського наукового інститу¬ту в Берліні. Повернувшись в 1927 р. до Австрії, продов¬жував науково-публіцистичну та політичну діяльність. У 1930 р. внаслідок конфлікту з гетьманом Скоропад¬ським проголосив розпуск УСХД, створив нову організа¬цію — Братство українських клясократів-монархістів. Помер в санаторії біля Відня 14 червня 1931 р., похова¬ний в рідних Затурцях. Автор праць: «Україна на пе¬реломі 1657—1659...» (1920), «Листи до братів-хліборобів» (1919—1926), «Релігія і церква в історії України» (1925) та ін.
При всьому консерватизмі своїх поглядів В. Липинський є одним з найбільш оригінальних українських політичних письменників XX ст. Багато його ідей і теоретичних поло¬жень виявились цілком співзвучними духові нашого часу, хоча були висловлені ще в 20-ті роки. Противник будь-яких революцій і насильства, класових протистоянь у сус¬пільстві, він послідовно обстоював ідею єдності, гармоні¬зації суспільних відносин, примат творчих сил над руй¬нівними, збереження досягнутого над безупинним прогре¬сом, який йде невідомо куди. Наведене стало підґрунтям до розв'язання В. Липинським національного питання, по¬будови незалежної суверенної Української держави. Саме ці теми стали центральними темами його творчості, при висвітленні яких він негативно ставився як до інтернаціо¬налізму, що обстоювався соціалістами, так і до націонал-соціалізму. ;
На противагу соціалістам, які, на його думку, ототож¬нювали поняття нації з пролетаріатом, партією, де «не-соціаліст» — не українець, та українському націоналізму, який ототожнював поняття нації з мовою, вірою, племе¬нем, для якого українець є той, хто говорить українською мовою, сповідує певну віру (православну чи греко-римську), В. Липинський розглядав націю як єдність всіх меш¬канців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єд¬нання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація — це насамперед єдність духовна, культур¬но-історична, для народження якої необхідне довге спів¬життя даного громадянства на даній території в одній власній державі. «Нація — єдність духовна — родиться завжди від держави — єдности територіально-політич¬ної — а не навпаки» (Липинський В. Хам і Яфет // Сучас' ність. — 1992. — N96. — С. 65). Звідси можна зробити висновок, що без побудови власної державності всі роз¬мови про незалежність, самостійність нації позбавлені будь-якого сенсу.
Нації В. Липинський поділяв на недержавні і понево¬лені. Недержавні нації — це ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. На те¬риторію громадянства недержавного чужоземна влада при¬ходить завжди покликаною частиною цього громадянства.
Однак не знаходячи ніколи для себе підтримки інших його частин, тобто однодушної підтримки цілого місцево¬го громадянства, чужоземна влада спирається при побу¬дові держави на свої метропольні сили і править таким громадянством—колонією зі своїх метропольних центрів. Тому недержавні нації до падіння своєї метропольної вла¬ди ніколи не можуть випрямитися, будувати свою дер¬жаву.Падіння метропольної влади повертається анархією і різаниною між людьми недержавної нації, новими закли¬ками їх будь-якої чужоземної влади. Навпаки, нації поне¬волені завжди є націями державними, що придушені і позбавлені держави на якийсь час більш сильною дер¬жавною нацією. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовніш¬ній чужоземний тиск ослабне. Нація поневолена не зв'яза¬на органічно з чужоземною владою, відчуває поневолен¬ня цією владою, і вона має в собі, хоча і в поневолено¬му, придушеному стані, всі елементи, потрібні для будови держави.