Філософія київського кола (М.Бердяєв, Л.Шестов, В. Зеньковський та ін.)

Виступаючи за побудову Української держави та неза¬лежність України, В. Липинський був націоналістом в кращому розумінні цього слова. Критично ставлячись до націоналізму, а особливо до його надміру радикальних форм, він вважав, що націоналізм буває двояким: державно творчим і державно руйнуючим, називаючи перший патріотизмом, а другий — шовінізмом.

Державотворчий націоналізм, з погляду В. Липинського, є націоналізмом територіальним і політичним, таким, що сприяє державному життю певної нації, прикладом чого може бути англійський націоналізм. Щодо України, то він має спиратись на любов до своїх земляків, а не на нена¬висть до них за те, що вони не українські націоналісти, для нього мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл, ніж чужинець, який допомагає визволитись від Москви чи від Польщі. Всі свої почуття і весь свій розум такий націоналізм спрямовує на те, щоб створити з ними разом на українській землі спільну окрему держа¬ву, а не на те, щоб поза межами України найти союз¬ника, який би допоміг знищити місцевих москвофілів і полонофілів.

На відміну від державотворчого державно руйнуючий націоналізм є містечково-територіальним, віросповідним, що державне життя роз'єднує, як націоналізм єврейський, польський, український. Такий націоналізм завжди знахо¬дить спільну мову з чужоземцями проти своїх власних зем¬ляків, як це робили галицькі шовіністи, що їздили до Вар¬шави просити допомоги проти місцевих галицьких поляків.

Будучи націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло «свій до свого») і на моді живучих од вівтарів «національної віри інтелігентів», він знаходить репрезентаторів серед людей озлоблених і егоцентричних (закоханих у собі), які своєю безсилою злобою все творче, життєздат¬не на Україні від України відганятимуть (див.: Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. 1992. — № 6. — С. 77). В. Липинський постійно закликав бути патріотом, а не шовіністом. Для нього бути патріотом означало бажати всіма силами своєї душі створення людського, державно¬го й політичного співжиття людей, що живуть на україн¬ській землі, а не мріяти про топлення в Дніпрі більшості своїх земляків; шукати задоволення не в тому, «щоб бути Українцем», а в тому, щоб було честю носити ім'я Україн¬ця; вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Ук¬раїнця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «не-Українці»; виховувати в собі насамперед громадянські, політичні, державотворчі риси: віру в Бога і послух Йо¬го законам, тобто духовні вартості, вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної влади.

Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустоту (безрелігійність) і своє політичне руйництво: зрад¬ництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм, декласованість — фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми Українці», про клятих «Московинів і Ляхів» та ін. (Гам же. — С. 77—78). Він попереджував, що такий «націоналізм» приз¬веде тільки до «руїни» України.В обґрунтуванні основних теоретичних положень В. Ли¬пинський постійно звертався до історичних прикладів з життя України, Росії, країн Західної Європи від фео¬далізму до своєї доби, ґрунтовно аналізуючи всі ета¬пи здобуття Україною своєї незалежності, причини її па¬діння. Такий історичний підхід надає його поглядам міц¬ного онтологізму, динамізму, що виразно проявляються в його поглядах до тих же традицій. У загальних суджен¬нях В. Липинського традиція постає як рух і творчість, власна доля, яка накладає на людину обов'язок творчості і праці, боротьби і руху, де кожний повинен виконува¬ти свої обов'язки так, як наказує йому совість, тобто боро¬тися і творити нове, спираючись на традицію та виходячи ідеї.

Як справедливо зазначає Д. Чижевський, динамізм В. Ли¬пинського — не абстрактний і не релятивний. Він завжди конкретний, ґрунтується на визнанні конкретного харак¬теру будь-якого історичного об'єкта. Для нього не існує «нації загалом», «традиції загалом», а існують конкретні історичні нації, традиції, які в кожний певний момент модифікуються, змінюються, знову утворюються та обновляються.

Динамізм поглядів В. Липинського доповнюється історич¬ним оптимізмом, який поєднується з високою моральністю, оскільки історія в його розумінні — це не беззмістовний потік подій, а процес, що містить високу мету людства на землі, здійснюючи високу людську правду. Релятивним він вважав поняття «реакційність» і «революційність», які за¬лежать від конкретних умов і відносно дійсності набувають позитивного чи негативного змісту. Характерно також те, що, обстоюючи своєрідний елітаризм, В. Липинський не заперечує ролі і значення народних мас в історичному про¬цесі, де головним для нього залишається почуття поваги до тих цінностей, які реалізуються історичним прогресом. Це характеризує В. Липинського як мислителя, його історіо¬софську концепцію, філософію історії.

Проте слід зазначити, що викладеним вище не вичер¬пується сутність і зміст філософського та соціально-полі¬тичного доробку мислителів української діаспори. Варто було б провести розвідки творчості І. Лисяка-Рудницького, особливо його поглядів на положення України між Схо¬дом і Заходом, формування модерної української нації, роз¬витку політичної думки в Україні та її класифікації. Потре¬бує дослідження творчість І. Мірчука, міфософія Б. Антонича, філософські роздуми А. Шептицького, Й. Сліпого та інших українських філософів.