Філософія київського кола (М.Бердяєв, Л.Шестов, В. Зеньковський та ін.)

Аналізуючи погляди В. Зеньковського, Г. Флоровського, А. Шестова, слід зазначити, що вони не акцентували своєї належності до української культури, хоча як представники післяжовтневого зарубіжжя підтримували стосунки з ба¬гатьма представниками української діаспори, а звертаю¬чись до історії філософії, не обходили видатних мисли¬телів-українців в межах загальноросійської культури того часу. Вираження повної національної ідентифікації як

філософів, вчених, звернення до духовної культури свого народу чітко простежується в поглядах Д. Чижевського, В. Петрова, О. Кульчицького, Б. Цимбалістого, а тим більше в соціально-політичних творах В. Винниченка, Д. Донцова, В. Липинського та ін.

Твердження офіційної марксистсько-ленінської історіографії про те, що на рубежі XIX—XX ст. в Російській імперії, а тим більше в Україні, на загальному фоні бурхливого розвитку марксист¬ської філософії відбувається занепад філософ¬ської думки — далеке, як ми бачили з попередніх лек¬цій, від істини. Вивчаючи історію філософської думки цього періоду, а не «відношення до неї», неважко встано¬вити, що в усі передреволюційні роки до 1922 р. філосо¬фія в Росії розвивалася надзвичайно активно і досягала небувалого рівня. В ці роки вперше було створено само¬бутню метафізику, що спиралася на аналіз історичного, культурного та релігійного досвіду російського буття, от¬римавши назву філософії російського духовного Ренесан¬су. Значна частина її фундаторів (М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Трубецькой, Л. Шестов, Г. Шпет та ін.) жили і працювали в Україні, зокрема в Київському універси¬теті, який став на цей час значним центром гуманітарної освіти.

Отримали розвиток і інші філософські школи, течії, формувалися й функціонували філософські товариства не тільки в Петербурзі, Москві, Києві, айв інших містах Росії та України, зростав випуск філософських часописів, масив перекладних праць із доробку західноєвропейських мислителів. Такого творчого філософського життя, такого кола видатних філософів в Російській імперії не було ніколи. І це закономірно. Сама епоха змушувала задума¬тись над складними питаннями людського буття, долі люд¬ства, шукати на них адекватну відповідь. Зрозуміло, що відповідь на ці питання, поставлені реальним життям, не збігалася з офіційними ідеологічними настановами того часу, навпаки, передбачались ті соціальні та духовні де¬формації, з якими доводиться зустрічатися і сьогодні.

На противагу райдужним перспективам ортодоксально¬го марксизму з обґрунтуванням можливості появи цих де¬формацій виступили мислителі немарксистської орієнтації. Замість того, щоб прислухатися до голосу розуму, радянсь¬кий уряд оголосив їхні погляди «ворожими справі побудо¬ви соціалізму», вислав у 1922 р. в адміністративному по¬рядку велику групу вчених, творчої інтелігенції, серед яких було немало філософів із світовим іменем. Вислані за кор¬дон, вони зуміли створити ряд нових філософських течій, висловити цінні філософські та соціально-політичні ідеї, які сьогодні отримують своє осмислення.

Стосовно України, то наступ на українську творчу інте¬лігенцію розпочався задовго до 1922 р. У роки громадянсь¬кої війни «невідомими» були вбиті видатний український композитор М. Леонтович, перший міністр освіти в укра¬їнській державі І. Стешенко, в одеській ЧК був розстріля¬ний П. Дорошенко. Встановлення радянської влади, па¬діння незалежної Української держави продовжили спи¬сок вигнанців і жертв тоталітарного режиму. У вигнан¬ні опинилися кращі представники української нації: Д. Ан¬тонович (син українського історика В. Антоновича), І. Біднов, В. Винниченко, І. Горбачевський, М. Грушевський, Д. Донцов, Д. Дорошенко, О. Колеса, В. Липинський, О. Лотоцький, І. Мірчук, С. Наріжний, І. Огієнко, М. Шаповал, А. Яковлєв. Доля тих, хто залишився в країні, була більш трагічною.

Тоталітарний режим зламав другого президента Академії наук України М. Василенка, був заарештований і розстрі¬ляний «рицар духу» С. Єфремов, в таборах ГУЛАГу заги¬нув А. Кримський та ряд інших українських вчених, мит¬ців, представників творчої інтелігенції. Невлаштованість життя, відсутність елементарних умов для наукової твор¬чості, постійні наладки й цькування примушували виїзди¬ти за кордон українських філософів раніше, ніж це відбу¬валося в примусовому адміністративному порядку «гуман¬ної акції» радянської влади в 1922 р. З таких причин за кордон виїхали професійні філософи В. Зеньковський

(1919), Г. Флоровський (1920), Л. Шестов (1920), Д. Чижевський (1921), які пізніше плідно працювали на ниві вітчиз¬няної та західноєвропейської філософи.

Л.Шестов

На розвиток вітчизняної і світової філософської думки значно вплину¬ли погляди вихідця з України Лева Шестова (Лева Ісаковича Шварцмана), одного з фундато¬рів впливової філософської течії екзистенціалізму.Народився Л. Шестов 13 лютого 1866 р. у Києві в родині відомого єврейського фабриканта-мільйонера. З 1873 р. почав навчатися у 3-й Київській гімназії, з якої, буду¬чи замішаним у політичній справі, перевівся до Москви. По закінченні гімназії він вступив на фізико-математичний факультет Московського університету, з якого неза¬баром перевівся на юридичний. Один семестр навчався в Берліні. Навчання завершив на юридичному факульте¬ті Київського університету в 1889 р. Захопившись марк¬сизмом, брав участь в організації марксистських гуртків у Києві. Написав дисертацію по законодавству в Росії, проте її публікація була заборонена цензурою. В 1890— 1891 рр. служив в армії, а потім деякий час працював помічником присяжного повіреного. Повернувшись до Києва в 1892 р., працював разом з батьком, відійшовши в 1894 р. від марксизму. В 1895 р. з'явилася перша його публікація на літературно-філософську тематику. Пережив¬ши важку нервову депресію, Л. Шестов виїхав за кордон. З 1895 по 1914 р. жив у Фрейбурзі, на о. Лемон. В 1914 р. повернувся до Москви, займаючись літературно-філософ¬ською діяльністю. Тут він зблизився з М. Бердяєвим, С. Булгаковим, В'яч. Івановим, Г. Шпетом, Г. Челпановим, М. Гершензоном.