Музична освіта та виховання учнів і молоді галичини (20-30-ті рр. ХХ ст.)

Програми зі співу (від 1920 року до серпня 1934 року ) зобов’язували ¾ лекції виділяти на вправи, виключаючи мелодію, замінюючи її ритмічним вистукуванням, плесканням, скандуванням тексту пісні на одному звуці, вправами з дихання. Лише ¼ частина уроку була відведена для роботи над піснею.

Згідно навчальних планів на предмет “Співу” в першому і сьомому класах загальноосвітніх шкіл виділяли 1 годину на тиждень, в усіх інших – по 2 години. Проте у 1935/36 н. р. були впроваджені класи-комплекти, внаслідок об’єднання відділів (класів). Ці комплекти формувалися у таких комбінаціях:

•у школі з п’ятьма вчителями – III з IV, VI з VII або IV з V(по дві години на тиждень);

•у школі з чотирма вчителями – Ш з IV, V з VI (по дві години на тиждень), але також була й одна година для хору;

•у школі з трьома вчителями – Ш з IV (одна година на тиждень), V з VI – по дві години, але в II, III і IV класах, де спів був разом з фізичними вправами, (одна година на тиждень) не створювали класи-комплекти;

•у школі з двома вчителями уроки співів і фізичних вправ мали одну годину на тиждень;

•у школі з одним вчителем при кількості 40 учнів в I і II класах лекцій співу не існувало;

•у школі з одним вчителем при кількості від 41-60 учнів – уроки малювання, практичних занять, співів і фізичних вправ тривали одну годину на тиждень (до поділу між цими предметами).

У гімназіях (1920-ті рр.) спів вивчали в трьох перших та шостому класах. Виняток становили лише деякі приватні гімназії (Львівська гімназія СС Василіянок, Львівська жіноча гімназія ім. Словацького, Перемишльська жіноча гімназія українського інституту, Яворівська українська гімназія), де його було включено до програм впродовж всього періоду навчання.

Однаковість планів навчання вимагала узгодження програм з різних предметів (у тому числі зі співу) у трьох вищих класах загальноосвітніх шкіл і трьох нижчих класах гімназій. Це потрібно було зробити, щоб “усунути штучні перешкоди при переході з однієї школи до другої”. Це був перший крок до введення “одноцілої школи”. Від учнів загальноосвітніх шкіл як і від гімназистів вимагали: на одному диханні співати два такти у тридольному, чотиридольному розмірах; витримувати синкопи і крапки біля половинних та четвертних нот; самостійно співати одноголосі пісні, інтонуючи їх з поданого акорду, двоголосі – під керівництвом вчителя; використовувати чотири рівні сили звучання: piano, pianissimo, mezzo forte, forte, а також голосніше – crescendo і тихіше – diminuendo, сольмізувати гами з дієзами і бемолями, а також тризвуки; відрізняти тональності пісень і вправ відносно ключових знаків; знаходити тоніку і тризвук тональності відносно звуку “до”; на слух розрізняти мажорну і мінорну гами; уміти поділити мелодію на такти у заданому розмірі; співати з нот вправи і легкі пісні, вивчені протягом навчального року. Отож, діти за допомогою вправ виробляли правильне дихання, постановку голосу, відчуття ритму і такту, навчалися співати з нот, виробляти слухову пам’ять і вимову, правильно, чисто, ритмічно і музично виконувати пісню.Після впровадження реформи шкільництва 1932 року на відміну від попередніх програм по вивченню співу у школах, де на першому місці була музична теорія та надмірність використання вправ, нові програми навчання ґрунтувалися на роботі над піснею, її художнім виконанням. Теоретичні відомості, які також були необхідними, використовувалися “випадково”, але це не означало, що робота над ними була хаотичною, вона випливала внаслідок використання їх під час вивчення пісні. У програмі 1920-х рр. розспівування дітей було головним завданням науки співу, а пісня – тільки засобом до пізнання головних елементів музики і її нотації. Натомість у новій програмі пісня стала єдиним чинником “умузикальнення” учнів, від якої залежав розвиток музичних уподобань дитини. Від підбору пісень, які були підґрунтям у музичному розвитку учня, а також від умілого їх вивчення, залежала важливість лекції співу.

Розуміючи важливість предмета співу для розвитку музичної освіти та виховання підростаючого покоління Галичини, зі своїми пропозиціями щодо нових програм у загальноосвітньому українському шкільництві виступили товариства українського вчительства у Львові (“Взаємна Поміч Українського Вчительства” й “Учительська громада”). В основу цих програм були закладені головні положення, передбачені польською державою, але члени товариства при кожній нагоді використовували українські елементи та національні мотиви у вивченні кожного предмета, в тому числі і співу. Програми вивчення предмета співу для народних шкіл I ступеня передбачали розвиток музичних здібностей та естетичного почуття, де народна пісня стала важливим засобом національного виховання. Метою навчання співу народної школи II ступеня було привчити дітей до гармонічного, хорового співу, використовуючи його на практиці. Головне завдання зі співу приватної народної школи Ш ступеня – вивчення українських пісень, колядок, щедрівок, дум, чумацьких, обрядових (веснянки, гагілки, обжинкові) та стрілецьких пісень, а також пісень, що носили характер національних гімнів (“Ще не вмерла Україна”, “Боже, великий єдиний”, “Як умру, то поховайте”), ознайомлення учнів із творчістю українських композиторів, як-от: М. Бортнянський, М. Лисенко, А. Вахнянин, Д. Січинський, М. Ревуцький, Б. Лятошинський, С. Людкевич,