Граматична структура і функціонування складносурядних речень з єднальними сполучниками

Однак традиційно українські мовознавці надають перевагу інтернаціональному термінові синтаксис. Термін цей багатозначний. Зокрема, він вживається у двох основних значеннях:

засоби і способи поєднання слів, словосполучень і речень, граматичний лад мови, граматична будова, що склалася упродовж історичних періодів і на сучасному етапі розвитку становить розвинену і гнучку систему різних засобів відображення дійсності;

це друга частина граматики, розділ мовознавства, що вивчає синтаксичну будову (синтаксичний лад) мови.

Морфологія і синтаксис як дві складові частини граматики мають кожна свій окремий предмет дослідження. Синтаксис є одним із найскладніших і найцікавіших розділів мовознавчої науки. Вивчення його вимагає ґрунтовної обізнаності зі здобутками сучасного мовознавства та багатої лінгвістичної спадщини вітчизняних і зарубіжних вчених. Очевидно, має рацію відомий синтаксист П.С.Дудик, що “і дотепер синтаксис залишається найменш дослідженою галуззю україністики – науки про українську мову. Мабуть, це найбільше пояснюється складністю синтаксичної проблематики. Більшість принципово важливих тем синтаксису й досі витлумачується неоднозначно або й суперечливо” [11, с. 3].

Синтаксис спрямований на розгляд системи синтаксичних одиниць у їх ієрархічних взаємозв’язках і відношеннях. А отже, питання про предмет синтаксису прямо пов’язане з питанням про ієрархію синтаксичних одиниць. Це питання є центральним, фундаментальним і по-різному тлумачиться мовознавцями.

Наукові засади дослідження граматичного ладу української мови заклав О.Потебня. За умов царської заборони української мови він зумів у порівняльному загальнослов’янському аспекті глибоко дослідити кожне її явище у чотиритомній праці “Из записок по русской грамматике”.

У ранніх граматиках української мови І. Ужевича (Граматика словенская. 1643 р. – побачила світ у Києві в 1970 р.), Я.Головацького (“Граматика руского языка”. – Львів, 1849), М. Осадці (“Граматика руского языка”. – Львів, 1864), О.Огоновського (“Граматика руского языка для шкôлъ середнихъ”. – Львів, 1889) розроблялося вчення про синтаксичну будову мови.

Я. Головацький називає синтаксис “словосочинением” або “синтаксою”. На його думку, “словосочинение (синтакса) подає правила, як сполучати слова у мові належить”. “Словосочинение учить, – писав М.Осадця, – після яких правил слова в бесіді сочиняються, щоб виразити мисль”. Наслідуючи свого вчителя Франца Міклошича, автора порівняльної граматики слов’янських мов, Осадця розглядає і значення “словесних рядів і словесних форм”[25, с. 182].

О.Огоновський використовує поруч із латинським терміном синтаксис український відповідник складня. “Складня” (syntaxis) учить, як з поодиноких слів складається речення для вираження мислі і як речення з собою в більшу цілість сполучаються” [25, с. 182].На початку ХХ ст. граматичній розробці української мови прислужилися С.Смаль-Стоцький та Ф.Гартнер, В.Сімович, які заклали основи наукового опису і термінологію українського синтаксису. У 20-30-х роках ХХ ст. важливий внесок в українську синтаксичну науку зробили такі мовознавці, як Є.Тимченко, С.Смеречинський, О.Синявський, О.Курило та ін. На жаль, їхні праці у кінці 30-х рр. потрапили до спецфондів, а їх автори зазнали переслідувань і фізичного знищення.

Синтаксис української мови особливо активно почав розвиватися у 70 – 80-х рр. ХХ ст., очолюваний відділом теоретичної граматики української мови Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні, а з 90-х рр. Інституту української мови НАН України. До фундаментальних належать праці О.С. Мельничука, І.Р. Вихованця, К.Г. Городенської, В.М. Русанівського, С.Я. Єрмоленко, П.С. Дудика, І.І. Слинька, Н.Л. Іваницької, А.П. Загнітка та ін. із семантико-синтаксичного та функціонального синтаксису. У науці останнім часом синтаксичні одиниці розглядаються не лише на формально-граматичному рівні, а й на семантико-синтаксичному та функціонально-комунікативному.

Отже, на сьогоднішньому етапі перед українською мовознавчою наукою постають важливі питання детального дослідження синтаксису, попри складність синтаксичної проблематики. Окрім того, більшість принципово важливих тем синтаксису потребують уточнення та однозначного тлумачення.

1.2. Речення як предмет синтаксису