Діаспора

ЩО ТАКЕ ДІАСПОРА?

Через те, що в Україні існує чимало нереальних уявлень щодо життя українців в Північній Америці, варто розглянути, що таке діаспора і чим саме українці відрізняються від інших іммігрантів у "новому світі". Усвідомлюючи власну тенденційність, пропоную термін "діаспора" визначити наступним чином: діаспора - це етнічна спільнота, яка живе поза материком, представники якої є повноправними громадянами країни поселення (це відмінність від "імміграції"), члени якої, незалежно від впливу (втручання чи ізоляції) материка, утворили для себе організаційні структури, які представляють інтереси цієї спільноти на світовій арені. Остання "дезідерата" запропонованого визначення діаспори - формування власних організаційних структур - може вважатися дещо незвичною пересічному читачеві. Дійсно, це формулювання нове, проте воно дуже точно віддзеркалює дійсність і наголошує на відмінність української (і, до речі, єврейської) діаспори від інших спільнот нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, які проживають у країнах "нового світу", але яким не притаманно створювати широкі організаційні надбудови. Форма цих надбудов дуже неформальна, добровільна (волонтерсько-горизонтальна), і рішення провідників не обов'язково зобов'язують поодиноких членів діаспори, що часто є незрозумілим для пересічного спостерігача з України. Громадська організованість діаспори дуже відрізняється від будь-якої існуючої організаційної структури в Україні, і це часто призводить до непорозумінь, проте, як буде наведено нижче, Україні є чого вчитися в діаспори саме в цьому напрямку.Варто звернути увагу, що згідно із поданим визначенням відношення діаспори до "материка" дуже посереднє. Діаспора живе своїм життям, яке обумовлене органічним почуттям близькості між її членами, і може, але не мусить, мати будь-якого відношення до корінної території - материка. Основною прикметою кожного діаспорного українця, зокрема, є те, що він (вона) уважає себе повноправним громадянином країни свого поселення. Мало того, він часто є дуже сильним патріотом цієї країни, що не заперечує його українському патріотизмові). Історично українці в країнах "нового світу" дуже багато спричинилися до побудови держав їхнього поселення. У них є чим гордитися. Сьогодні вони часто займають провідні посади в малому й середньому бізнесі, у великих транснаціональних корпораціях, у політиці, в престижних професіях (медицині, адвокатурі, освіті, науці).

Причини наявної мотивованості до професійного успіху кожного діаспорного українця, зокрема, потрібно шукати в тому самому корені, як і причину організованості діаспори в цілому. Ідеологічні мотиви, очевидно, мали відношення до історичних факторів. Навряд чи українці побудували б існуючу широку мережу організацій діаспори та інтегрувалися би настільки успішно в загальне професійно-економічне життя країн поселення, якби не те, що причини їх імміграції були в основному політичними. Після другої світової війни втікали переважно з Західної України саме ті представники інтеліґенції, які неодмінно були б розстріляні або вивезені на Сибір сталінським режимом, якби вони залишилися на рідних землях. Немаловажним фактором успіху інтегрування цієї "третьої" хвилі елітних іммігрантів у північноамериканське суспільство було те, що вони приїхали вже "на готовий ґрунт". Нащадки першої (1896-1914) та другої (1919-1939) хвиль імміграції, до приїзду третьої, вже побудували церкви, сформували організації, заклали матеріальну базу, з якої могла скористати новоприбула галицька еліта. До великої міри ця високоосвічена, патріотична імміграція захлинула в собі старших своїх попередників, надавши діаспорі специфічної ідеологічної (національно-патріотичної) цілеспрямованості. Рушійною ідеологією нових "елітних" іммігрантів і їх нащадків була мрія про незалежну Україну. Але ця Україна мала бути особливого типу - це мала бути в першу чергу національна держава, економічно багата, політично сильна. На території УРСР таку Україну неможливо було побудувати, тому потрібно було громаді в цілому і кожному зокрема через успіх в професійному житті будувати таку Україну в діаспорі.

І так воно було до 1991-го року. А тоді все змінилося. Україна перестала бути якимсь вимріяним казковим історичним коренем, якого не можна було вільно відвідати. Україна несподівано стала незалежною, і діаспора масово кинулася їй "допомагати" - хто фінансово, хто професійно - кожен чим міг. Настав час реалізувати мрію "садочку вишневого коло хати", якою так довго жила діаспора. Економічний і політичний розквіт України неодмінно мав відбутися з моменту зняття комуністичного ярма, а по всій Україні мала раптом запанувати українська мова, культура, пісня. Якби така мрія була сповнилася, то питання подальшого існування діаспори, мабуть, не дійшло б до сьогоднішнього кризового стану. Але сталося інакше: Україна не захотіла тої допомоги, яку діаспора спроможна була їй запропонувати.

РОЛЬ УКРАЇНИ У ЗБЛИЖЕННІ З ДІАСПОРОЮ

Україна обрала власний шлях розвитку. Свідомо чи несвідомо, після проголошення незалежності Україна почала ставити перед діаспорою вимоги: ви нам допомагайте фінансово, але в деталі побудови нашої держави не втручайтеся9. Очевидно, за таких умов двомільйонній діаспорі неможливо стати реальним важелем впливу на 50-мільйонну державу. А навіть якби це було реально, навряд чи молодша генерація діаспорних українців погодилася б на таке викидання тяжко зароблених грошей у прірву корумпованих чиновників, неринкової економіки, інертного населення без реальної можливості і права впливати на ситуацію. Одна річ - допомагати "своєму", а цілком інша - допомагати людям (суспільству, державі), які при кожній нагоді нагадують тобі, що ти "інший".