Діаспора

Концепт "українства" і його державні виміри

Суспільні науки (соціальна психологія та соціологія) не одну полицю і не однієї бібліотеки заповнили аналізами питання національної ідентичності. В спрощеній формі більшість цих аналізів починається з аксіоматичної вихідної тези: національна ідентичність - це продовження поняття соціальної ідентичності. Модерна людина, для здоров'я своєї особистості, відчуває потребу приналежності в першу чергу до родини (сім'ї), дальше до гурту знайомих, до якихось гуртів спільного зацікавлення, до міста чи регіону, і в решті до нації.

Англійський соціолог Anthony Smith, у найвідомішій можливо, праці на дану тему подав зручну типологію двох модерних втілень задоволення цієї загальнолюдської потреби приналежності до нації. Згідно з його концепцією, національна ідентичність може виражатися в так званій "етнічно-генеалогічній" (органічній) формі або в "громадянсько-територіальній" (інституційній). Перша окреслює приналежність до нації на підставі спільної крові, історичного міфу походження, культури, спадщини. Таке втілення національної ідентичності може бути дуже сильною мобілізуючою силою в боротьбі спільноти за національне само-визначення, але як тільки існує вже здобута держава, органічне поняття нації може призвести до дуже поганих наслідків, крайнім вираженням яких є фашизм. Як антипод концепції нації-організму Smith пропонує так званий "інституційний націоналізм". Такий тип ідентичності (і звісно патріотизму) виражається у формі почуття приналежності до державних інститутів та гордості за політичні (на відміну від культурних) символи. Вірування в спільну кров і спадщину тут зайві, адже центром уваги є інститути державності: територія, конституція, монарх, президентсво, парламент.

Подібну типологію націоналізму пропонував Hans Kohn, називаючи органічну форму націоналізму "східною," у якій на перший план виставляється ідеал батьківщини, міф історичного походження, емоційний (духовний) зв'язок між членами нації. Натомість західний націоналізм відрізняється своєю "політичною спроєктованістю" - держава будується згори елітою, яка активно сприяє виникненню почуттів приналежності до державних інститутів, тому що це потрібно для зміцнення політичного проекту державності. Згідно з Kohn, політичний націоналізм, на відміну від східного, не може бути загарбницьким, тому що він націлений на внутрішню політику вже існуючої держави, швидше ніж на культурне визволення (самоутвердження) спільноти.Нема сумніву, що ці західні науковці своїми типологіями форм вираження національної ідентичності вихвалюють концепції нації, які виникли в англо-саксонських культурах і принижують нібито небезпечні органічні вираження національної ідеї в інших державах - але ця критика в даному контексті не до теми. Факт того, що однією із причин успіху Діаспори можна назвати те, що у своїх країнах поселення (а це в основному англо-саксонський "новий" світ), українці зуміли поєднати свою органічну українську ідентичність із інституційною ідентичністю оточення суспільного загалу. Цим самим вони стали повноцінними членами тих суспільств у які іммігрували, затримуючи в собі поняття свого українства - не як якогось відокремлюючого фактора (який міг би призвезти наприклад до формування гетто), а радше як повністю сумісного поняття. З цього якраз і виходить поняття національності "через дефіс" - наприклад українець-канадець чи українець-американець. Українство - це органічний живий корінь. Канадство (чи американство) це інститут до якого всі діаспорні українці належать не тільки через громадянство, але й також через те, що стали повноправними членами даного суспільства. Таке поєднання органічного з інституційним зводить до абсурду питання "ким ти себе вважаєш в першу чергу - українцем чи канадцем?" Відповідь очевидна: одне другому не перечить, отже черговості нема.

Питання черговості приналежності не набрало особливої ваги з моментом проголошення незалежної України (хоч таку проблему можна було очікувати). Для переважаючої більшості українців Діаспори ідентичність "через дефіс" залишилась актуальною, а те що інститут канадства (наприклад) міг тепер протирчити інститутові державного українства, не набрало актуальності - українці Діаспори дальше залишилися повноправними громадянами держав свого поселення, а на формальні інститути громадянської приналежності у ці ранні роки ейфорії мало хто звертав увагу. Проте, вже тоді зародки тертя відчувалися в повсякденному спілкуванню українців Діаспори з українцями України - у формі нагадувань першим, що вони не зовсім "свої," що вони "не розуміють специфіки," що вони не мають права брати участь у політичних процесах в Україні так як не є її громадянами.

Недавно, вбачаючи проблему в тому, що Україна реально почала відмежовуватися від можливих позитивних внесків Діаспори у її державотворення, представники тих самих галицьких націонал-демократів, які вбачають загрозу Україні "п'ятої колони" російської меншини, внесли до Верховної Ради проект закону "Про правовий статус закордонних українців." Згідно з статтею 1 цього законопроекту, "закордонний українець - це особа, яка проживає за межами України, має українське етнічне походження, зберігає українське культурно-мовне самоусвідомлення і не є громадянином України." У цій самій статті вказується, що "українське етнічне походження - це належність особи або її предків по прямій лінії до української національності та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження." Дальше в законопроекті пропонується надати "закордонному українцеві" - "усі громадянські (особисті) соціально-економічні, культурні та інші права, свободи та обовязки, визначені Конституцією України і законами України, за вийнятком політичних прав та обовязків, передбачених для громадян України (виборче право, військова служба, державна служба тощо)" (стаття 10). Зразу можна помітити законодавче протиріччя: стаття 4 Конституції дуже правильно вказує, що "в Україні існує єдине громадянство", а згідно з запропонованим законопроектом створюватиметься реально діючий інститут другорядного громадянина, громадянина зі всіма правами що у всіх, але не зовсім… Не зважаючи на наміри його авторів даний законопроект нічим не посилює інститут громадянства в Україні. Навпаки, він сприяє зародженню внутрішніх міжетнічних конфліктів утотожнюючи національну приналежність в першу чергу з етнічним походженням.