Діаспора
Так звана "національна ідея" сьогодні переживає кризу - як в діаспорі, так і в Україні. Як вказує В. Лісовий, актуальна конкретизація цієї ідеї після здобуття державної незалежності практично відсутня, проте продовж довгих років минулого століття ідея "українства" була специфічно самозрозумілою формою національного патріотизму. Вона служила основним ідеологічним рушієм як громадської діяльності за кордонами радянської України, так і підпільного дисидентського руху на території СРСР. Десять років тому, коли дитина, народжена в Північній Америці, прийшовши на заняття в Пласті чи СУМі, питалася, "чому я маю говорити по-українськи, якщо мені легше по-англійськи?", відповідь була очевидною: "Ми тут мусимо зберігати мову (чи звичаї, чи організації, чи школи) тому, що в Україні нашу мову і культуру нищать". Наскільки така відповідь відображала реальну (чи основну) причину існування феномена діаспори, можна дискутувати, але нема сумніву, що це був дуже потужний арґумент.
З моментом утвердження України як незалежної держави цей арґумент втратив свою очевидну легітимність. Варто наголосити, що втрата легітимності національного патріотизму як основного, самозрозумілого і незаперечного арґументу відбулася не тільки в діаспорі - легітимність суто патріотичного арґументу як єдиної, всеохоплюючої причини тої чи іншої суспільно-політичної діяльності також значно зменшилася в Україні, навіть серед так званих "свідомих українців" молодшої генерації Галичан3. Тому, можливо, дещо недоречно зараз говорити про "світове українство" як про щось вже реально існуюче. Якщо воно має постати, "українство" світового масштабу потрібно активно будувати. А для цього в першу чергу треба знайти взаєморозуміння між Україною і діаспорою.
В даній статті я не описуватиму кризовий стан, який зараз існує в організаціях діаспори. Таке оплакування нашого сьогодення вельми поширене між авторами численних статей у північноамериканських часописах і повторювати його недоцільно. Взагалі було б некоректним, з мого боку, займатися критикою провідників організацій діаспори чи навіть радити їм, як вийти з існуючої кризи, тому що я один із небагатьох молодих українців, роджених поза межами колишнього СРСР, який вирішив будувати життя не в діаспорі, а в Україні. В даному випадку моя роль підказати Україні (і конкретно її еліті), як використати немалий потенціал діаспори в розбудові української держави, що потрібно діаспорі (в тому числі і мені як її члену) отримати від України, які методи зближення найбільш актуальні, як з боку материка допомогти сформувати реальне "світове українство".
ЩО ТАКЕ ДІАСПОРА?Через те, що в Україні існує чимало нереальних уявлень щодо життя українців в Північній Америці, варто розглянути, що таке діаспора і чим саме українці відрізняються від інших іммігрантів у "новому світі". Усвідомлюючи власну тенденційність, пропоную термін "діаспора" визначити наступним чином: діаспора - це етнічна спільнота, яка живе поза материком, представники якої є повноправними громадянами країни поселення (це відмінність від "імміграції"), члени якої, незалежно від впливу (втручання чи ізоляції) материка, утворили для себе організаційні структури, які представляють інтереси цієї спільноти на світовій арені.
Остання "дезідерата" запропонованого визначення діаспори - формування власних організаційних структур - може вважатися дещо незвичною пересічному читачеві. Дійсно, це формулювання нове, проте воно дуже точно віддзеркалює дійсність і наголошує на відмінність української (і, до речі, єврейської) діаспори від інших спільнот нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, які проживають у країнах "нового світу", але яким не притаманно створювати широкі організаційні надбудови. Форма цих надбудов дуже неформальна, добровільна (волонтерсько-горизонтальна), і рішення провідників не обов'язково зобов'язують поодиноких членів діаспори, що часто є незрозумілим для пересічного спостерігача з України. Громадська організованість діаспори дуже відрізняється від будь-якої існуючої організаційної структури в Україні, і це часто призводить до непорозумінь, проте, як буде наведено нижче, Україні є чого вчитися в діаспори саме в цьому напрямку.
Варто звернути увагу, що згідно із поданим визначенням відношення діаспори до "материка" дуже посереднє. Діаспора живе своїм життям, яке обумовлене органічним почуттям близькості між її членами, і може, але не мусить, мати будь-якого відношення до корінної території - материка. Основною прикметою кожного діаспорного українця, зокрема, є те, що він (вона) уважає себе повноправним громадянином країни свого поселення. Мало того, він часто є дуже сильним патріотом цієї країни, що не заперечує його українському патріотизмові). Історично українці в країнах "нового світу" дуже багато спричинилися до побудови держав їхнього поселення. У них є чим гордитися. Сьогодні вони часто займають провідні посади в малому й середньому бізнесі, у великих транснаціональних корпораціях, у політиці, в престижних професіях (медицині, адвокатурі, освіті, науці).
Причини наявної мотивованості до професійного успіху кожного діаспорного українця, зокрема, потрібно шукати в тому самому корені, як і причину організованості діаспори в цілому. Ідеологічні мотиви, очевидно, мали відношення до історичних факторів. Навряд чи українці побудували б існуючу широку мережу організацій діаспори та інтегрувалися би настільки успішно в загальне професійно-економічне життя країн поселення, якби не те, що причини їх імміграції були в основному політичними. Після другої світової війни втікали переважно з Західної України саме ті представники інтеліґенції, які неодмінно були б розстріляні або вивезені на Сибір сталінським режимом, якби вони залишилися на рідних землях. Немаловажним фактором успіху інтегрування цієї "третьої" хвилі елітних іммігрантів у північноамериканське суспільство було те, що вони приїхали вже "на готовий ґрунт". Нащадки першої (1896-1914) та другої (1919-1939) хвиль імміграції, до приїзду третьої, вже побудували церкви, сформували організації, заклали матеріальну базу, з якої могла скористати новоприбула галицька еліта. До великої міри ця високоосвічена, патріотична імміграція захлинула в собі старших своїх попередників, надавши діаспорі специфічної ідеологічної (національно-патріотичної) цілеспрямованості. Рушійною ідеологією нових "елітних" іммігрантів і їх нащадків була мрія про незалежну Україну. Але ця Україна мала бути особливого типу - це мала бути в першу чергу національна держава, економічно багата, політично сильна. На території УРСР таку Україну неможливо було побудувати, тому потрібно було громаді в цілому і кожному зокрема через успіх в професійному житті будувати таку Україну в діаспорі.