Діаспора

Переважна більшість українського населення залишається в південних районах регіону і складається переважно з сільського населення. Це цілком природно, оскільки і в інших краях українські селяни намагалися знайти звичні для них природні умови життя, знайти врожайні землі, які дозволяли займатися рільним господарством. За даними етнографічної експедиції В. Хоменка, українські поселенці на Південному Уралі так пояснювали причини поселення саме тут: П.А. Луценко (Троїцькій район Челябінської області с. Ясні Поляни): "На півночі багато заводів і холодно. На півдні багато дешевої землі й хліб родить". Н.В. Дорошенко (Октябрьській район село Новомосковка): "В північних районах більше лісу, багато поля залито водою. Тут лісостеп і степ, болота майже не зустрічаються". У Башкирській АРСР згідно перепису 1926 року 74,6 тисячі українців, тобто 97,3% усього українського населення республіки мешкало у сільській місцевості. Приблизно та ж сама картина спостерігається і в інших районах краю.

Урал виконував роль "стартового майданчика" для колонізації азійських просторів: лише за 1925 - 1926 роки через його територію переїхало на схід 312 тисяч чоловік. За вказаний період 86,2 тисячі чоловік поселилися на Уралі.

З радянським періодом історії пов'язаний черговий етап масового організованого переселення українських селян на схід. Споконвічна біда, що супроводжувала українського селянина - нестача орної землі і як наслідок надлишок робочих рук у сільському господарстві, так і не була подолана. За приблизними підрахунками на початку 20-х років ХХ століття сільського населення, яке не могло бути забезпечене землею в розмірі споживчого мінімуму, на Україні було приблизно 800 000 дворів.

З метою координації та керівництва переселеннями постановою ЦВК та РНК СРСР від 10 квітня 1925 року був створений Всесоюзний переселенський комітет при ЦВК СРСР. В постанові ЦВК СРСР від 30. 07. 1926 року зазначалося "Визнати, що головним завданням переселенських заходів повинно бути заселення Далекого Сходу, Сахаліну, Сибіру та Карело-Мурманського краю. Одночасно вести заселення вільних земель в обжитих районах Північного Кавказу, Поволжя та південних частин Уралу. Найважливішим завданням вважати розвантаження перенаселених районів України". Постановою РНК УРСР та ВУЦВК від 07. 08. 1925 року було визначено райони першочергового заселення. На Уралі таким районом була визначена Троїцька округа, куди було заплановано переселити 9 000 дворів.Одночасно з продовженням аграрних переселень поступово розгортається новий переселенській рух. З початку 1930-х років унаслідок колективізації, голодомору 1932-1933 років і початком бурхливого промислового будівництва на Уралі, українці більш великими групами починають переселятися до нових промислових центрів, що виникають у регіоні. За рішенням ХVІІІ з'їзду ВКП(б) на Уралі й у Західному Сибіру будувалися підприємства - дублери машинобудівної, переробної, нафтопереробної й хімічної промисловості західного промислового району. Були відкриті нові родовища залізної й марганцевої руди, бокситів, мідних і нікелевих руд, рідких металів. На будівництві нових заводів широко використовувалася праця кваліфікованих металургів і машинобудівників з України, зокрема, із Придніпров'я й Донбасу.

Будівництво нових великих промислових підприємств вимагало кваліфікованих кадрів робітників та інженерно - технічних працівників. У міста Уралу за два роки (1935 та 1936 роки) з України прибули до Свердловської області 15 608 чоловік, до Челябінської - 11 183 чоловіка. У зв'язку з цим виникають великі українські скупчення у Челябінську, Магнітогорську, Оренбурзі. На протязі 1939 року лише з Ворошиловграду, Дніпропетровську, Запоріжжя, Києва, Миколаєва, Одеси та Харкова переселилися до Пермської області 527 чоловік, Свердловської області - 1593, Челябінської - 1094, Чкаловської (сучасна Оренбурзька) - 616 чоловік, Башкирської АРСР - 548, Удмуртської АРСР - 100. Тривали й планові переселення до Уралу селянських господарств з України. За планом у 1940 році до Челябінської області прибуло 11 340 господарств.

Для розміщення переселенців сільрадами було виділено лісоматеріали для будівництва будинків, земельні угіддя, будівельники. Однак оселення людей на новому місці не було легким. До матеріальних та інших об'єктивних проблем додавалися психологічні. Переселенці не завжди зустрічали добре ставлення. Джерела того часу свідчать, що частина переселенців поверталася до дому саме через негативне ставлення місцевих жителів. Утім не зважаючи на труднощі переселення не припинялися. Планом передбачалося лише у 1941 році переселити до Челябінської області 4 575 селянських господарств з України. Переселенців було заплановано розселити у 12 південних районах області. Традиція розміщення українських переселенців - селян саме у південних районах регіону, що була започаткована на початку міграцій українців до Уралу, продовжується.

Організатори переселень задля успішного оселення селян на новому місці намагалися врахувати їхні інтереси. Начальник переселенського відділу при Челябінському облвиконкомі звернувся до СНК СРСР з проханням збільшити кількість вихідців з УРСР за рахунок Смоленської області. Своє прохання він мотивує тим, що наприклад Верхньоуральській район за місцевими умовами ближче до України, тут переважає степовий характер місцевості, він незначно заселений, причому переважно козацьким населенням. Додатком до наказу по переселенському управлінню при СНК СРСР № 7 від 16. 01. 1941 року прохання було задоволено й кількість селянських господарств, що планувалося переселити з України, була збільшена до 4 610.