Діаспора

В даній статті я не описуватиму кризовий стан, який зараз існує в організаціях Діаспори. Таке оплакування нашого сьогодення вельми-поширине між авторами численних статей в Північно Американських часописах і повторювати його недоцільно. Взагалі було б некоректним з моєї сторони займатися критикою провідників організацій Діаспори, чи навіть радити їм як вийти з існуючої кризи, тому що я один із небагатьох молодих українців роджених поза межами колишнього СРСР, який вирішив будувати життя не в Діаспорі, а в Україні. В даному випадку моя роль підказати Україні (і конкретно її еліті), як використати не малий потенціал Діаспори в розбудові української держави, що потрібно Діаспорі (в тому числі і мені, як її члену) отримати від України, які методи зближення найбільш актуальні, як зі сторони материка допомогти сформувати реальне "світове українство."

Що таке Діаспора?Через те, що в Україні існує чимало нереальних уявлень щодо життя українців в Північній Америці варто розглянути, що таке Діаспора, і чим саме українці відрізняються від інших іммігрантів в "новому світі?" Освідомлюючи власну тенденційність пропоную термін "Діаспора" визначити наступним чином: Діаспора, це етнічна спільнота, яка живе поза материком, представники якої є повноправними громадянами країни поселення (це відмінність від "імміграції"), члени якої, незалежно від впливу (втручання чи ізоляції) материка, утворили для себе організаційні структури, які представляють інтереси цієї спільноти на світовій арені.

Остання "дезідерата" запропонованого визначення Діаспори - формування власних організаційних структур - може вважатися дещо незвичною пересічному читачеві. Дійсно, це формулювання нове, проте воно дуже точно віддзеркалює дійсність, і наголошує на відмінність української (і до речі єврейської) Діаспори від інших спільнот нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, які проживають в країнах "нового світу", але яким не притаманно створювати широкі організаційні надбудови. Форма цих надбудов дуже неформальна, добровільна (волонтерсько-горизонтальна) і рішення провідників не обов'язково зобов'язують поодиноких членів Діаспори, що часто є незрозумілим для пересічного спостерігача з України. Громадська організованість Діаспори дуже відрізняється від будь-якої існуючої організаційної структури в Україні і це часто призводить до непорозумінь, проте, як буде наведено нижче, Україні є чого вчитися в Діаспори саме в цьому напрямку.

Варто звернути увагу, що згідно із поданим визначенням, відношення Діаспори до "материка" дуже посереднє. Діаспора живе своїм життям, яке обумовлене органічним почуттям близькості між її членами, і може, але не мусить, мати будь-якого відношення до корінної території - материка. Основною прикметою кожного діаспорного українця зокрема є те, що він (вона) уважає себе повноправним громадянином країни свого поселення. Мало того, він часто є дуже сильним патріотом цієї країни, що не заперечує його українському патріотизмові (про це більше згодом). Історично, українці в країнах "нового світу" дуже багато спричинилися до побудови держав їхнього поселення. У них є чим гордитися. Сьогодні вони часто займають провідні посади в малому й середньому бізнесах, у великих транс-національних корпораціях, в політиці, в престижних професіях (медицині, адвокатурі, освіті, науці).

Причини наявної мотивованості до професійного успіху кожного діаспорного українця зокрема, потрібно шукати в тому самому корені, як і причину організованості Діаспори в цілому. Ідеологічні мотиви очевидно мали відношення до історичних факторів. Навряд чи українці побудували б існуючу широку мережу організацій Діаспори, та інтегрувалися би настільки успішно в загальне професійно-економічне життя країн поселення, якби не те, що причини їх імміграції були в основному політичними. Після другої світової війни втікали переважно з західної України саме ті представники інтелігенції, які неодмінно були б розстріляні або вивезені на Сибір сталінським режимом, якби вони залишилися на рідних землях. Не маловажним фактором успіху інтегрування цієї "третьої" хвилі елітних іммігрантів в Північно Американське суспільство було те, що вони приїхали вже "на готовий грунт". Нащадки першої (1896-1914) та другої (1919-1939) хвиль імміграції, до приїзду третьої, вже побудували церкви, сформували організації, заклали матеріальну базу з якої могла скористати новоприбула галицька еліта. До великої міри, ця високо освічена, патріотична імміграція захлинула в собі старших своїх попередників, надавши Діаспорі специфічної ідеологічної (національно-патріотичної) цілеспрямованості. Рушійною ідеологією нових "елітних" іммігрантів і їх нащадків була мрія про незалежну Україну. Але ця Україна мала бути особливого типу - це мала бути в першу чергу національна держава, економічно багата, політично сильна. На території УРСР таку Україну неможливо було побудувати, тому потрібно було громаді в цілому і кожному зокрема через успіх в професійному житті, будувати таку Україну в Діаспорі.

І так воно було до 1991-го року. А тоді все змінилося. Україна перестала бути якимсь вимріяним казковим історичним коренем, якого не можна було вільно відвідати. Україна несподівано стала незалежною і Діаспора масово кинулася їй "допомагати" - хто фінансово, хто професійно - кожен чим міг. Настав час реалізувати мрію "садочку вишневого коло хати", якою так довго жила Діаспора. Економічний і політичний розквіт України неодмінно мав відбутися з моменту зняття комуністичного ярма, а по всій Україні мала раптом запанувати українська мова, культура, пісня. Якби така мрія була сповнилася, то питання подальшого існування Діаспори мабуть не дійшло б до сьогоднішнього кризового стану. Але сталося інакше: Україна не захотіла тої допомоги, яку Діаспора спроможна була їй запропонувати.