Діаспора

Недавно, вбачаючи проблему в тому, що Україна реально почала відмежовуватися від можливих позитивних внесків діаспори у її державотворення, представники тих самих галицьких націонал-демократів, які вбачають загрозу Україні "п'ятої колони" російської меншини, внесли до Верховної Ради проект закону "Про правовий статус закордонних українців." Згідно з статтею 1 цього законопроекту "закордонний українець - це особа, яка проживає за межами України, має українське етнічне походження, зберігає українське культурно-мовне самоусвідомлення і не є громадянином України". У цій самій статті вказується, що "українське етнічне походження - це належність особи або її предків по прямій лінії до української національності та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження." Далі в законопроекті пропонується надати "закордонному українцеві" - "усі громадянські (особисті) соціально-економічні, культурні та інші права, свободи та обов'язки, визначені Конституцією України і законами України, за винятком політичних прав та обов'язків, передбачених для громадян України (виборче право, військова служба, державна служба тощо)" (стаття 10). Зразу можна помітити законодавче протиріччя: стаття 4 Конституції дуже правильно вказує, що "в Україні існує єдине громадянство", а згідно з запропонованим законопроектом створюватиметься реально діючий інститут другорядного громадянина, громадянина зі всіма правами, що у всіх, але не зовсім… Незважаючи на наміри його авторів, даний законопроект нічим не посилює інститут громадянства в Україні. Навпаки, він сприяє зародженню внутрішніх міжетнічних конфліктів, ототожнюючи національну приналежність в першу чергу з етнічним походженням.

Слід зауважити, що поширення та стикання інтересів саме таких органічно обумовлених "національних ідей" нещодавно призвело до особливо згубних наслідків у колишній Югославії, а 60 років тому до фашизму! Саме друга світова війна стала у державах Західної Європи поштовхом до створення наднаціонального інституту державності під назвою Європейський Союз. Для ідеологів цього проекту самозрозумілим було, що французи завжди будуть органічно французами, а німці - німцями. "Проект Європа" їм мав дати можливість поєднати ці почуття органічної спільності з інституційною ідентичністю "європейця". Результат сьогодні стає видимим: створюється ідентичність "європейця" - не тільки як громадянина одної із держав ЄС, а саме як особи, яка відчуває приналежність (і вірність) інститутам державності і економіки Європи (в тому числі до грошової одиниці). За аналогією з українською діаспорою європейська інституційна ідентичність зовсім не заперечує органічній національній чи навіть регіональній (у випадку басків чи фламандців).В Україні так звані націонал-патріоти часто наголошують на тому, що Україна прагне до Європи. Це тяжіння до деякої міри обумовлене історичною відразою до всього російського, але також слід наголосити, що вихідною тезою концепції "українства" в такій проєвропейській ідеології є саме органічна (ексклюзивна) форма національної ідентичності.

Ставлення діаспори до поширення в Україні органічної форми національної ідентичності двозначне. Добре розуміючи згубність ексклюзивного націоналізму, з державно-патріотичних причин діаспора не може бути зацікавлена в його поширенні в Україні. Разом з тим українство для пересічного члена діаспори - це в першу чергу вияв історичного органічно живого "коріння" - походження, звичаїв, приналежності до культури давніх предків. В Україні необхідно плекати саме інституційну форму національної ідентичності (посилювати вагомість громадянства, поширювати ідеологію приналежності до державних інститутів, яка включала б усіх охочих) для того, щоб посилити молоду державу і оминути міжетнічних конфліктів на її території. Проте, якщо утверджуватиметься інституційна концепція національної ідентичності і Україна надалі заборонятиме подвійне громадянство, вона тим самим відчужуватиме від себе діаспору.

Першочерговим завданням будівників світового українства є відкриття України діаспорі. Узаконення подвійного громадянства може стати першим, дуже потрібним кроком з української сторони, але з часом потрібні будуть також дії з боку діаспори. Обидві сторони мають бути свідомими, що в плані визначення суті "українства" їх інтереси можуть бути несумісними. Україна є в першу чергу державою, тому її інтерес завжди буде у зміцненні власних інститутів державності. Діаспора є зорганізованою етнічною спільнотою, яка за своєю суттю є позадержавною, тому інститути державності (навіть якщо це української держави) можуть суперечити її інтересам.

Концептуально для діаспорного українця Україна є своєрідною святою землею, подібно як Ізраїль для євреїв. За аналогією до останніх, саме це почуття святості української землі може з часом стати основою для виникнення унікальної форми національної ідентичності, яка не буде ні виключно державницько-інституційною, ані органічно-етнічною (на зразок "світового єврейства," яке не підлягає наведеним типологіям вище). Така перспектива ідейного формування "українства" надає оптимізму. Як би там не було, з Україною чи без неї, діаспора у якійсь формі існуватиме в Північній Америці ще довгі роки. Сьогоднішня криза цілеспрямованості є скоріше закликом Україні відкритися перед діаспорними українцями, аніж реальною загрозою існуванню діаспори. Якщо українська еліта на таку відкритість наважиться, вона може в перспективі для декого в діаспорі перетворити Україну із концептуально-емоційної батьківщини на реальну - а від цього майбутнє України лише виграє.

2. Характеристика української діаспори в різних країнах світу: