Мирон Кордуба як вчений: життя і діяльність
Динаміку праці М.Кордуби в галузі історичної географії формували практичні потреби дня. Це підтверджують його критичні статті і рецензії на роботи інших вчених, в основному польських і чеських.
До 1930 р. були опубліковані збірки так званих “межових назв” Д.Похилевича (Київщина), О.Лазаревського (Чернігівщина), В.Площанського (Галичина). Як стверджував М.Кордуба, вони містили переважно матеріал для історико-географічного словника, а питання топономастики назв кутів, полів, луків, лісів тощо там не розглядались. З досвіду вченого таких назв на території кожного села знайдеться щонайменше 20–50. Власне, М.Кордуба й ввів термін “межові” назви. На практиці його вживали при визначенні границь (меж) конкретних садиб та під час судових суперечок за межу [52, с. 137].
Не випадково історик проаналізував книгу А.Петрова як одну зі спроб опублікувати українські “межові” назви [52]. У ній автор підкреслив, наскільки важливо при систематизації джерельного матеріалу таких назв користуватися одним правописом, ретельно позначати наголос, збирати матеріал одного походження. Про те, що А.Петров поверхнево підійшов до аналізу зібраного матеріалу, свідчать, вважає рецензент, так звані “голі” назви, які він подав, не вказуючи, чи це поля, сіножаті тощо. Видавець пояснив це тим, що використання землі людиною часто змінюється (поле – стає пасовиськом, чи навпаки). М.Кордуба не погодився з цією думкою, оскільки вважав, що такі зміни можуть бути тільки на панських ґрунтах, а відомості, що на тому чи іншому місці колись був ліс, гай чи діброва, є не менш важливі. Історик вказав на обов`язковість фіксації відмінків у слов`янських назвах (чого немає в збірці А.Петрова), які мають свої особливості і викликають не тільки граматичний інтерес, а й історичний, бо через корінь слова можна дізнатися про походження назви. Тому, записуючи назви поселень, треба вказувати 1-ий відмінок, 2-й та 7-й, прикметникову форму і побутову назву, яку вживають мешканці села. Наприклад: село Тетевчиці, до Тетевчиць, в Тетевчицях, тетевецький, Тетевтюки [52, с. 138].
З метою застерегти від хибних і науково необґрунтованих висновків, які робилися на основі зібраних топографічних назв, вченим були написані рецензії на праці І.Стрийського “Документи старшей истории Подкарпатской Руси. О межевых названиях” та Ю.Зборовського “Вказівки для збирання географічних назв” [58, с. 190–195]. Зокрема, М.Кордуба вважав малопереконливою теорію І.Стрийського про відмінне походження українського населення гірських карпатських областей від населення долин. Верховинці, згідно з нею, походять зі Східної Галичини, а долиняни – з півдня, з Семигороду. Цю теорію автор обґрунтовував вживанням букви “ґ” в словах мамалиґа, ґрехії, ґрунт, ґорган, ґазда, ґудз [58, с. 190].
На іншому прикладі М.Кордуба ілюструє, як на основі подібності слів І.Стрийський з назви гори Звистняк виводить прабатьківщину закарпатських долинян аж з Московщини. Насправді ця назва походить від слова “известь” (“вапно”) [58, с. 192].
Цінними є спостереження М.Кордуби, висловлені у рецензії на працю Ю.Зборовського, про те, що недоцільно звертатись з метою запису назв до місцевого духовенства та вчителів. На власному досвіді історик переконався, що інтелігенція дуже схильна перекручувати місцеві назви на “літературний лад”, не передавати точної вимови, наголосу. Тому найвдячнішими інформаторами вважав простих селян й робітників, а особливо, жіноцтво, в якого вимова і наголос, як правило, виразніша [58, с. 190].
М.Кордуба підкреслив, що топографічні назви – це найстаріші пам`ятки історії та мови, а часто й побуту народу. Цінність їх також в тому, що українські назви збереглись у мові чужого населення, в околицях, де вже давно немає українців [58, с. 191].
Питання важливості збору географічних назв відображене також у статті вченого: “Конференція істориків у Варшаві” [47, с. 196–199], написаній на основі матеріалів першого конгресу “Федерації історичних товариств Східної Європи”, яку проголосив авторитетний польський історик, дослідник європейського середньовіччя і польсько-українських стосунків М.Гандельсман. Її метою було пропагувати ідею Східної Європи як великого історично-культурного регіону, що простягається від східних кордонів Німеччини й Італії аж до українських земель та європейських кордонів Росії [59, c. 171].У червні 1927 р. у Варшаві відбувалась перша конференція новоствореної “Федерації” з метою налагодження співпраці між усіма східноєвропейськими науковими інституціями. Членами виконавчої комісії “Федерації” і представниками української науки від НТШ стали М.Кордуба та І.Крип`якевич. Це була надзвичайно масштабна подія для наукового світу. До участі в конференції зголосилося 150 вчених. Крім М.Кордуби та І.Крип`якевича, у конференції брали участь І.Свєнціцький, І. Огієнко, Р.Смаль-Стоцький, А.Годінка [47, с. 196–199].
На ній учений доповідав про те, яке велике значення для наукових дослідів мають географічні назви, а зокрема так звані межові назви. Наголосив, що в західноєвропейських країнах, особливо в Німеччині та Швеції, проводиться систематичний збір з уст народу таких джерел, більше того, існують окремі інституції та фахові часописи, присвячені виключно топономастиці. Історик охарактеризував ситуацію в галузі топоніміки українських і польських учених. Вніс доповнення, щоб “Федерація” взяла під контроль справу збирання географічних назв усього слов`янства, запропонував свою методику такої роботи: 1) складання спільного квестіонару для збору назв; 2) обрання спеціальних представників від кожного слов`янського народу, котрі б у своїй адміністративній області організовували систематичний збір назв; 3) зберігання і систематизація зібраного матеріалу в архівах наукових установ; 4) уважна реєстрація (у формі окремої бібліографії) всіх ономастичних публікацій; 5) видання спеціального журналу розвідок про топономастику слов`янських земель. Усі пропозиції М.Кордуби конференція ухвалила і передала до виконання [47, с. 197].