Мирон Кордуба як вчений: життя і діяльність

У роки навчання у Віденському університеті М.Кордуба брав участь у громадському житті українців. Плідно працював у студентському товаристві “Січ”, президентом котрого став 7 жовтня 1897 р. [12, c. 692].

Після закінчення терміну навчання у Віденському університеті М.Кордуба залишився працювати у бібліотеці університету на посаді державного службовця (з 1 червня 1898 р. до листопада 1900 р.). Робота бібліографом дала йому можливість готувати рецензійні огляди західноєвропейської літератури з культурної та політичної історії, історії літератури й мистецтва для “Записок НТШ” та працювати, як він писав М.Грушевському, “коло габілітації” [11, c. 110].

Підготовка до габілітації передбачала складання комплексу усних іспитів, захист наукової роботи й затвердження Міністерством культів і освіти Австро-Угорщини кандидата у званні приват-доцента. Для М.Кордуби відкривався б шлях до науково-педагогічної кар`єри в університеті. Однак матеріально-фінансова незабезпеченість, відмова у стипендії, зламали плани молодого науковця [1, арк. 59; 11, c. 112–113].

Наприкінці 1900 р. вчений залишив Відень і поселився у Чернівцях, де викладав історію та географію у другій державній гімназії.

Він – один із засновників у Чернівцях 12 липня 1902 р. Українського історичного товариства (УІТ), завданням якого було згуртувати українську інтелектуальну еліту. На час відкриття воно налічувало майже 30 осіб, це в основному професори та студенти Чернівецького університету, гімназійні викладачі [13 c. 210]. Спочатку УІТ очолив професор кафедри історії Східної Європи у Чернівецькому університеті В.Мількович, пізніше – С.Смаль-Стоцький та З.Кузеля. Перший голова УІТ запросив М.Кордубу на установчі збори як члена-фундатора. Його ж було обрано скарбником УІТ, а згодом М.Кордуба та О.Маковей стали найактивнішими його членами. Пріоритетними напрямами дослідної роботи цієї інституції визначено історію, демографію, етнографію, статистику та мистецтво Буковини [14, c. 74].

В цілому участь М.Кордуби в УІТ розширила коло його наукових інтересів, спрямувала основний дослідницький акцент на буковинську краєзнавчу тематику. Він відгукнувся на пропозицію В. Мільковича зайнятися складанням ґрунтових (географічних) карт й, спираючись на них, вести дослідження з історії краю. Особлива увага зверталася на назви парцел (земельних наділів), лісів, пагорбів, річок й потоків на Буковині. УІТ розробило методику цих дослідів, залучило до обстежень місцеву інтелігенцію, насамперед учителів, картографічно закріпляло результати експедиційної праці [11, с. 113].

Влітку 1902 р. В.Мількович зробив спеціальну доповідь про використання картографічних методів в історичних дослідженнях. Він запропонував М.Кордубі познайомити з діяльністю Історично-картографічного інституту Чернівецького університету науковців Лейпцига. Проте УІТ не мало коштів на від-рядження М.Кордуби, і його голова радив звернутись у Міністерство культів і освіти Австрії з проханням про надання відповідної допомоги. Даних стосовно того, чи відбулася ця поїздка, ми не маємо, але М.Кордуба став збирачем і дослідником української топонімії з чернівецьких часів, і роль В.Мільковича тут незаперечна. Певне значення мало й те, що вчений викладав у гімназії, окрім історії, ще й географію [11, с. 114].Перші результати експедиційних досліджень слов`янських топонімів Буковини М.Кордуба виклав у брошурі “Найдавніші оселі на Буковині” (1905) [11, c. 115]. У 1908–1909 рр. збирати топографічний матеріал з буковинської України йому допомагали учні старших класів Чернівецької гімназії [15, c. 5]. Під час експедицій 1912–1914 рр. він намагався засобами топонімії віднайти на Буковині сліди літописного міста Хмелів. Власне, Хотин, Цецин, Хмелів відігравали провідну роль в Шипинській землі і були південно-східним кордоном Галицько-Волинського князівства. Цецин і Хмелів лежали на північному узбіччі лісистого гористого хребта, що утворював вододіл між р.Прутом і р.Серетом, прокладаючи вигідний шлях зі Сходу на Покуття та, охороняючи доступ до нього з Півдня. Всі три шипинські міста разом складали оборонну лінію та систему фортифікації [16, с. 5]. Топонімічні дослідження М.Кордуби мали важливе значення, оскільки вони спростовували твердження іншого буковинського історика – Іона Ністора, що румуни єдине автохтонне населення Буковини, а українці на Буковині – це вигадка австрійців, які “винайшли” тут українську націю після 1848 р. [11, c. 115].

1 липня 1903 р. М.Кордубу обрали дійсним членом НТШ у Львові, головою якого тоді був М.Грушевський [17, с. 175].

М.Грушевський надавав особливої ваги виданням джерел до історії України, тому й розгорнув археографічну діяльність [18, c. 72]. Так, його Львівська історична школа відіграла переломну роль у розбудові джерельної бази національної історіографії [19, c. 67]. Він планував видання літописів і хронік, матеріалів правничого, історико-етнографічного характеру, з історії церкви й освіти [20, c. 34]. У зв`язку з цим М.Грушевський направляв своїх учнів вивчати іноземні архіви. Зокрема, М. Кордуба їздив до Відня, Москви, Бухареста (1907–1909 рр.) [18, c. 72].

Хоча збирати матеріали М.Кордуба почав ще в 1905 р., членом Археографічної комісії був обраний тільки у 1911 р. [21, c. 122].