Мирон Кордуба як вчений: життя і діяльність

Водночас у цьому контексті посідає вагоме місце творчість М.Кордуби. Разом з О.Русовим, В.Охримовичем, С.Павловським, В.Кубійовичем вони вперше в українській історіографії обґрунтували ідеї, що процес формування і розвитку держави як політико-географічної одиниці у великій мірі залежить від фізико- і особливо політико-географічного розташування її території та що в основі формування держави повинен лежати етнічно-національний принцип із врахуванням культурних і політичних традицій народу-державотворця [44, c. 167; 43, c. 57].Праці М.Кордуби з історико-географічної тематики стали новим явищем у розвитку новітньої української історіографії. Це розвідки вченого “Земля свідком минулого. Географічні назви як історичне джерело” [45], “Потреба організації збирання географічних назв” [46], “Конференція істориків у Варшаві” [47], „Територія і населення України” [48] тощо. У них обґрунтування української державності набирає дедалі більше географічного змісту. Не випадковим є й те, що більшість цих праць написано в 20-х рр. ХХ ст. Саме цей період М.Кордуба проголосив часом державного відновлення східнослов`янських народів і в першу чергу українського. Дослідники відзначають також навчальні географічні атласи професора М.Кордуби (два видання, одне з них у Лейпцигу) [49, с. 93], етнографічні карти, які становлять особливу цінність [44, с. 167], перекладений з німецької мови підручник з географії для гімназій [50, с. 3].

М.Кордуба стверджував, що Україна географічно належить до Східної Європи, але займає у ній самостійне становище, утворює “окрему географічну провінцію” і, що головне, відрізняється від інших східно-європейських - великоруської, північноросійської, уральської, балтійської, білоруської як з огляду на ландшафт і будову поверхні, так і з погляду геологічного минулого [48, c. 3]. У праці “Північно-Західна Україна” історик писав, що Розточчя, Волинь, Підляшшя, Полісся, Східна Галичина становили певну цілісність не тільки в морфологічно-тектонічній будові та ландшафті, а й в історичному минулому займали окреме становище серед українських земель (малася на увазі Галицько-Волинська держава) [51, c. 4]. Слід зазначити, що дана праця вченого – це типове дослідження з антропогеографії, у якому на багатому фактичному матеріалі обґрунтовано західну і північно-західну межу українських етнічних земель, що на початку ХХ ст. мало принципове значення для українського державотворчого процесу.

М.Кордуба є один з перших українських учених, який зайнявся докладним вивченням географічних назв як історичного джерела. На початок ХХ ст. серед слов`янських народів такі дослідження тільки започатковувались. Найбільше в цьому напрямі було зроблено чехами, поляками, росіянами. У рецензії на працю російського вченого А.Петрова “Карпаторуські межові назви з середини ХІХ – початку ХХ ст.” М.Кордуба зазначав, що з часу невеликої розвідки М.Максимовича “Откуда идеть русская земля?” (1837 р.), автор котрої вперше звернув увагу на географічні назви, українська наука не має жодної систематичної студії з цієї галузі [52, c. 136]. Ніхто не опрацював географічних назв повітів, не проаналізував якоїсь окремо взятої групи назв, більше того, не було передумов такої роботи, а саме, наявності зібраних назв осель (міст і сіл), не кажучи вже про спеціальні: полів, лісів, сіножатей, луків, городів [52, с. 136].

Надзвичайно цінний методологічний досвід збору географічних назв М.Кордуби. На сьогодні маємо систематизовані ним матеріали до географічного словника Галичини і Буковини [53], матеріали збірки топографічних назв [54], карти населених пунктів [5]. Історик склав детальний план квестіонару для збірки матеріалів до словників, який запропонував на засіданні Історично-філософічної секції НТШ 27 лютого 1920 р. [56, c. 5]. Секція схвалила цю ідею й доручила справу Археографічній комісії, заступником голови котрої у 1918–1925 рр. був М.Кордуба, а з 1931 р. її очолив [40, арк. 6 зв.].

Про квестіонар оголосили в часописах “Громадська думка” та “Вперед” і видали окремим листом. До 1928 р. надійшли матеріали вже із 400 громад (їх у Східній Галичині на той час було понад 3500). Робота продовжувалася і в наступні роки [45, c. 6].

Квестіонар ученого був складений надзвичайно докладно. Запитальник включав загальні відомості про населений пункт (офіційна, давня або забута, глумлива та жартівлива назви), назви окремих частин: передмість, кутів, вулиць, доріг, стежок, переходів, роздоріж; городів, полів, сіножатей, пасовиськ, долин, полонин, боліт, лісів, гаїв, корчів, зрубів, полян; рік, потічків, криниць; бродів, островів у ріці, озер, ставів, водоспадів, порогів, вирів; фільварків, млинів, дворищ; могил, курганів; гір, горбів, скель, каменюк; копалень; проваль, яруг, котловин; печер. Перелік включав археологічні та етнографічні питання, за якими треба було вказати: чи знаходилися на території села якісь старовинні речі – монети, знаряддя, зброя; чи є залишки городищ, валів, укріплень; чи є церква, костел, каплиця, монастир, цвинтар, промислові заклади; а також подати перекази і пояснення про заснування села [45, с. 4]. Обов`язковою вимогою для виконавця квестіонару було фіксувати назви з діалектичною вимовою, із зазначенням точного наголосу [55, с. 7–8, 31].

Учений опрацював зібрані матеріали й опублікував кілька праць, серед них – першу в українській науковій літературі загальну розвідку з топономастики “Що кажуть нам назви осель?” [57], в якій зробив спробу подати класифікацію топонімів за семантикою їх твірних основ, та структурною будовою.У результаті проведеної роботи було охоплено повіти: Чортківський, Заліщицький, Бережанський, Тернопільський, Збаразький, Скалатський, Теребовлянський, Гусятинський, Львівський, Сяноцький, Мостиський, Березівський, Дрогобицький, Перемишльський, Радехівський, Ходорівський, Коломийський, Перемишлянський, Жидачівський, Золочівський, Рогатинський, Калуський, Струмило-Каменецький, Сокальський, Бродівський, Жовківський [55].